logo

Среда, 02 сентября 2020 12:23

ПРО ПИТАННЯ МОВИ В УКРАЇНІ

Олександр Александрович, Цензор.нет, 19.08.2020

 

Для гармонійного поступального розвитку України треба остаточно вирішити питання нашої культурної ідентичности. Без цього всі інші державні дії будуть неефективними, бо всередині суспільства зберігатиметься, а ззовні підживлюватиметься постійна напруга. Ця ідентичність, як не крути, передусім упирається в питання історії та мови. 

 

Проаналізуймо мовне питання. Багато списів зламано навколо цієї проблеми, багато спекуляцій нагромаджено. Когорту опонентів можна умовно розділити на три великі групи. Перша обстоює повернення до деколоніального стану, тобто коли українська мова вільно функціонувала на всій території України і не була загрожена ніякою іншою мовою. Друга пропонує відштовхуватися від нинішнього статус-кво, тобто затвердити де-юре українсько-москвинську двомовність, а також, в дусі европейських цінностей мультикультуралізму, захищати права усіх національних меншин. Третя група здогадується, що другою державною москвинську ("російську") мову робити, мабуть, не годиться, усвідомлює важливість підтримки української мови, але сама продовжує розмовляти москвинською ("російською") — бо так зручно — і пропонує взагалі не перейматися цим питанням; якось воно буде…

 

Не претендуючи на істину в останній інстанції, хотів би запропонувати декілька не політичних, а суто лінгвістичних, соціо-культурних, історичних і юридичних критеріїв та аргументів, які допоможуть нам розв’язати цей вузол. При цьому активно спиратимемося на міжнародний досвід.


КРИТЕРІЇ / АРГУМЕНТИ

 

По-перше, запитаймо себе, чи існує нині кодифікована офіційна літературна українська мова? Відповідь очевидна – існує. Функціонує Інститут української мови та Інститут мовознавства ім. О.Потебні НАНУ, котрий якраз нещодавно у складі національної комісії запропонував оновлений правопис. Маємо різноманітні енциклопедичні, етимологічні, технічні, медичні, перекладні та інші словники. Тобто мова як цілісно сформований предмет для вивчення існує.

 

По-друге, чи багато людей в Україні розуміють українську мову, вміють нею розмовляти або активно нею послуговуються? Тут відповіді, звісно, різняться: майже всі розуміють, переважна більшість вміє розмовляти, приблизно половина послуговується у щоденному побуті. З літературною мовою на практиці є доволі серйозні проблеми, особливо це помітно на радіо й телебаченні і в мові чиновників. Але, загалом, проблема не є непереборною. Українська мова в Україні далебі не така занедбана, як, наприклад, білоруська в Білорусі, ірландська ґельська в Ірландії або іврит до існування Держави Ізраїль.

 

По-третє, чи є потреба в Україні запозичити ззовні якусь іншу, не українську, мову для міжнаціонального спілкування? Приміром, у Південній Африці такою лінгва франка виступає африкаанс (на базі нідерландської) або англійська, оскільки це ареал півтора десятків тільки крупних племен, кожне зі своєю відмінною мовою. Подібна ситуація в інших частинах Африки, Азії, Південної й Центральної Америки, де прижилися французька, іспанська, португальська чи інша колонізаторська мова. Тобто обрання зовнішньої мови почасти було вимушеним, інакше в часи параду суверенітетів довелося би дробити місцеві землі на окремі міста- а то й села-держави. (Хоча у випадку колонізації Америки чи Центральної Африки, безперечно, відбувався і процес геноциду місцевих племен.) Спільною мовою виступала і москвинська ("російська") в Московській імперії та СРСР, що зрозуміло з огляду на дуже багату етнічну палітру підкорених земель (тут не говоримо про моральний, історичний та інші аспекти колонізації; йдеться просто про необхідність мати якусь одну спільну мову). Натомість потреби запозичувати зовнішню лінгву франка в сучасній Україні навіть із суто лінгвістичного погляду немає, тому що, як було зауважено вище, практично всі мешканці на нашій території або розуміють українську, або вміють нею розмовляти, або й активно нею послуговуються.

 

По-четверте: як з’явилася масово в Україні москвинська ("російська") мова? Чи це був природний процес, коли українці цілком добровільно відмовлялися від української й охоче переходили на російську? Чи, може, староукраїнська мова, керуючись своїми внутрішніми лінгвістичними законами, неминуче еволюціонувала в російську, а сама перестала існувати? Аж ніяк! Пригадаймо, що москвинську ("російську") літературну мову було кабінетно створено в другій половині XVIII століття на основі української граматики Мелетія Смотрицького, розмовного слов’яно-фінського койне, книжної церковно-слов’янської (староболгарської) мови, із солідним вкрапленням угро-фінських і тюркських лексем (60-70% всієї лексики). До XVIII століття мова московитів ніде в Европі не вважалася слов’янською, а зараховувалася до угро-фінської групи. Тому, власне, до поморянина Ломоносова написаної москвинською ("російською") мовою літератури не існує, а написана руською (=українською) мовою література існує. Особлива заслуга у кодифікації москвинської ("російської") мови належить дансько-німецькому вченому, автору "Толкового словаря великорусского наречия русского языка" Владіміру Далю. Крім того, ми добре пам’ятаємо антиукраїнську політику всіх московських імператорів, Валуєвський циркуляр і Емський указ, репресії, голодомори, "розстріляне відродження", вищу освіту виключно москвинською ("російською"), "гармонізацію" словників… Москвинську ("російську") мову було українцям нав’язано насильно; цьому є безліч доказів. При цьому особливо з 1930-х років українську мову було навмисне штучно наближено до москвинської ("російської") — причому не лише за лексикою, але й фонетикою, граматикою, морфологією, синтаксисом — що призвело до її істотного спотворення, неприродного звучання і, як наслідок, - певної канцелярської кострубатости й калічности, що дало підстави московським творцям цієї покручі затаврувати українську мову меншовартісною. До того ж назовні українські топоніми та інші власні назви ще й досі транскрибуються через москвинську ("російську") – всім відома титанічна битва за зміну Kiev на Kyiv, Dnepr на Dnipro, давньоруський князь Vladimir на Volodymyr, тощо. Нарешті, в радянській Україні рівень вивчення інших, крім москвинської ("російської"), іноземних мов, був незадовільним, що обмежувало світогляд громадян москвиномовним інформаційним простором, за межі якого вони часто й донині не можуть вийти.

 

Історична іронія полягає якраз у тому, що українська ( = русинська, давноруська) мова завжди мала свого автохтонного етнічного носія, а сучасна москвинська ("російська") мова ніколи його не мала, адже угро-фінським або тюркським етносам її було так само насильно і неприродно нав’язано. Тому недалеким від істини є твердження, що слово "русский" є відприкметниковим іменником, котрий позначає не етнічну приналежність, а носія "русского (москвинського) языка"; і таким носієм може бути представник будь-якої з 193 етнічних груп на території теперішньої Московії. Наприклад, словосполучення "русский калмык" вказує на представника калмицького етносу, який розмовляє москвинською ("російською") мовою; зокрема, таким був по батьківській лінії Владімір Лєнін. А є калмики, які розмовляють рідною калмицькою. Інакше кажучи, поняття "русский" і "русскоязычный" у цьому контексті є тотожними, тому що "русский" - це ніщо інше і ніщо більше, ніж просто "русскоязычный". Поняття "русский народ" - це сукупність десятків цілком відмінних етносів, представники яких під тиском Москви відкинули свої оригінальні етнічні мови і перейшли на спілкування виключно москвинською ("російською") мовою, тобто це, власне, "русскоязычный народ". Поняття "русская культура" - це сукупність етнічних культур вищезгаданих різноманітних етносів, виражена москвинською ("російською") мовою і несправедливо привласнена і назовні представлена Московською ("Російською") імперією як питомо "русская". Звідсіля отримуємо "русские" (насправді виключно українські) колядки, "русский" (узбецький) плов, "русские" (татарські) дворянські родини, "русские" (удмуртські) пельмені, "русская" (японська) матрьошка, тощо.

 

Тож нічого дивного, що сучасний пересічний громадянин Московії не розуміє інших слов’янських мов і не може їх до пуття вивчити.

 

Відтак, дуже важливо, що новий український правопис підняв пласт давно забутого й забороненого; це не архаїка, вигадана в австрійському генштабі, а якраз наше справжнє; ще сто років тому питомою українською мовою розмовляла не лише Галичина, але й Слобожанщина, Запоріжжя, Кубань, Крим, Буковина, Бессарабія, Закарпаття. Щоправда, повноцінного повернення до унікальної харківської Скрипниківки 1926 року наразі не сталося, бо сучасні її опоненти вважають, що під радянською окупацією українська мова теж квітла й еволюціонувала…

 

МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД

 

Розгляньмо декілька міжнародних прикладів, на які часто посилаються опоненти з обох таборів.

 

Австрія – її офіційна мова як різновид німецької завжди була рідною і притаманною для австрійців; її ніхто нізвідкіля не привносив і не нав’язував. Австрійці жили на своїй території, розмовляли своїм німецьким діалектом і його ж зробили офіційною мовою. Уявіть собі, що, приміром, Волинь колись давно вирішила мати окрему державу і зробила своєю офіційною мовою волинський діалект української. Це те ж саме.

 

Бельгія і Швейцарія – тримовність і чотиримовність цих держав сформована з досить чітким розподілом за регіонами (кантонами), коли ці мови майже не перетинаються. Лише державні чиновники, лікарі і їм подібні зобов’язані знати всі офіційні мови. Тобто в головах мешканців цих країн немає плутанини. В Україні ж якраз ідеться про білінгвізм, який веде до мовної шизофренії (як поняття соціо-лінгвістичного, а не психіатричного), тобто постійного змішування двох мов, що неминуче призводить до поступового витіснення однієї з них другою.

 

Канада – там ситуація асиметрична, тобто французькою мовою за межами франкофонного регіону майже не володіють, тоді як в його межах, хоча й неохоче, але можуть розмовляти англійською. Квебек – це приблизно як Україна у складі Московської імперії чи СРСР.

Сербія – на загальнонаціональному рівні існує лише одна офіційна мова – сербська; однак в окремих регіонах, передусім в автономному краї Воєводина, функціонують загалом 15 мов. Це пов’язано з історією: до Першої світової війни північ Сербії ніколи їй не належала, а була у складі багатонаціональної Австро-Угорської імперії. Разом з тим, попри розвиток цих інших мов, сербська мова є обов’язковою для всіх жителів і саме вона однозначно домінує на всій території країни. Найпоширеніша після неї угорська має тільки 3,5% носіїв.

 

Країни Балтії, передусім Латвія – цей приклад найближчий до українського, але з однією істотною відмінністю: латвійська і москвинська ("російська") мови розрізняються більше, ніж українська і слов’янізована москвинська ("російська"); в окупованій Балтії теж була політика русифікації, але не було політики підміни однієї мови іншою. Тому в головах балтійців немає такої мовної каші, як у головах українців. Є латвійці, які не розуміють москвинської ("російської"), і є латвійці, які розуміють лише москвинську ("російську"). При цьому звернімо увагу на державну політику країн Евросоюзу — Литви, Латвії й Естонії — в гуманітарній галузі, коли москвинську ("російську") мову не забороняється, але активно застосовуються непрямі способи заохочення вивчення балтійських мов, аж до набуття або позбавлення статусу громадянина залежно від опанування мови.

 

У цьому переліку свідомо не наводимо політичний аргумент використання Московією москвинської ("російської") мови як зброї у війні проти України. Достатньо зауважити, що контраргументи мосвиномовних ("російськомовних") патріотів України про те, що вони не потребують захисту, не мають жодного значення для оновленої Конституції Московії та її воєнних планів.

ВАРІАНТИ РІШЕНЬ

 

З огляду на вищенаведенів критерії, аргументи і міжнародний досвід, не важко дійти висновку, що найприроднішим вирішенням мовного питання в Україні мала би стати переважна одномовність з невеликим прошарком мов національних меншин і корінних народів.

 

При цьому, окрім просування державної мови, логічним було би пріоритетно забезпечувати права корінних народів, які не мають власної державності і мови яких на межі зникнення. Натомість представники тих національних чи мовних меншин, які мають свої матірні держави, можуть вільно розвиватися в Україні в межах фольклористики або ж, за бажанням, повернутися в лоно матірної держави.

 

Звісно, що активні пропагандисти різномастого сепаратизму або ті, хто злісно заперечує українську державність чи глумиться над українською мовою, повинні нести кримінальну відповідальність.

 

Отже, говоримо про лінгвістичну компоненту як чи не найголовнішу детермінанту формування нації і держави, бо без неї не можливе спілкування у заданому соціумі. Цим мова докорінно відрізняється від раси чи приналежності до релігійної конфесії. Християнин і мусульманин, білий і темношкірий можуть порозумітися, якщо у них спільна мова. А двоє азіатів або двоє православних з різними мовами спілкуватися не можуть, а отже не здатні сформувати одну політичну й державну спільноту.

 

Відтак, у світі не знаходимо ситуації подібної до української: всюди або ясно домінує якась одна мова, або різні мови в межах однієї країни чітко демарковано. Тому, з огляду на нинішню ситуацію і на історію, в Україні може з часом вкорінитися, тобто заполонити собою всю територію і всіх мешканців або українська, або москвинська ("російська") мова. Москвинська ("російська") мова може переважити внаслідок швидкої воєнної або повзучої інформаційної окупації, манкуртизму чи конформізму українців. За такого сценарію неминучими стануть нові репресії, бо завжди буде доволі великий прошарок українського населення, який чинитиме активний спротив русифікації (при цьому під роздачу, як завжди, потраплять і москвиномовні ("російськомовні"). В результаті, новосформована повністю москвиномовна ("російськомовна") Україна навряд чи буде цікавою світу і навряд чи її взагалі можна буде назвати Україною. Бо Україна – не Австрія; для українців москвинська ("російська") мова є первинно не рідною, а привнесеною, насильно накинутою. За декілька століть українці припинять своє існування як окремий етнос, розчинившись у морі московитів-"великоросів", які остаточно привласнять всю нашу історію. Недоречним є аргумент про те, що, мовляв, українці не повинні віддавати москвинську ("російську") мову на відкуп московитам ("росіянам"); що, мовляв, і ми можемо творити цією мовою; що, буцімто це ж прекрасно, коли існуватиме москвиномовна ("російськомовна") демократична Україна на противагу москвиномовній ("російськомовній") авторитарній Московії; що москвиномовні ("російськомовні") українці є конче потрібними, щоби колись пояснити несвідомим московитам ("росіянам"), щó таке справжня демократія... та інші подібні нісенітниці. Вкотре самі собі нагадуймо: москвинська ("російська") мова для українців є чужою, протиприродною, ми її з власної волі не обирали, наших предків за українську мову століттями систематично винищували. Який ще сильніший аргумент потрібен для людини, яка мислить? Наше завдання в тому, щоби відродити й захищати своє, а не допомагати іншим народам шукати сенс їхнього буття. Не буде москвинської ("російської") мови в Україні – не буде рецепторів, за які чіплятиметься вірус "русского міра".

 

Якщо ж єдиною мовою в Україні визначити українську – причому не лише формально в Конституції, але й в активній щоденній гуманітарній та економічній політиці, тоді виникає слушне запитання: як домогтися переходу москвиномовних ("російськомовних") на українську мову?

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

 

Перш ніж перейти до таких розмірковувань, доречно спершу звернутися до міжнародного права, зокрема розглянути положення Декларації ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин від 18.12.1992 р., Рамкової конвенції про захист національних меншин від 01.02.1995 р., Ословських рекомендацій щодо мовних прав національних меншин від лютого 1998 р., Европейської Хартії регіональних мов або мов меншин від 05.11.1992 р. та Закону України про ратифікацію Хартії від 15.05.2003 р.

 

Зокрема, важливо пам’ятати, що в міжнародному праві не існує єдиного всіма визнаного юридичного поняття "національна або етнічна меншина". Водночас, науковці є одностайними в думці, що невід’ємною і обов’язковою рисою будь-якої меншини повинне бути її "недомінантне становище" (non-dominant position), тобто коли над нею домінує або її пригноблює інакшомовна більшість. Аналогічно, регіональні мови або мови меншин мусять мати більший або менший ступінь загроженості (precariousness). В разі відсутності таких маркерних кваліфікаторів, не можна говорити про наявність меншини ані про необхідність захисту мови. Вищезгадана Хартія взагалі не опікується ні індивідуальними, ані колективними правами мовних меншин (linguistic minorities), але виключно збереженням і розвитком мов. Іншими словами, наприклад, так звані москвиномовні ("російськомовні") мешканці в Україні не можуть апелювати до жодного з міжнародних інструментів, бо, по-перше, вони не перебувають у "недомінантному становищі" (радше, навпаки), по-друге, москвинська ("російська") мова сама по собі не є загроженою, оскільки має матірну країну — Московію, де вона якраз має домінуюче становище.

 

До речі, Московія ("Рассійская Фєдєрація") взагалі не ратифікувала Европейської хартії регіональних мов чи мов меншин, а в останньому моніторинговому висновку Ради Европи про стан виконання Московією Рамкової конвенції про захист національних меншин від лютого 2018 року міститься спостереження про надмірне домінування москвинської ("російської") мови на шкоду всім іншим мовам.

 

Ще одним цікавим нюансом є посилання у мовній Хартії саме на історичні мови на противагу мовам сучасних мігрантів. За цією ознакою можна згадати часи агресивної русифікації на території України в Московській імперії та СРСР, а можна й легітимізувати ще ті часи, коли українська мова була масово поширеною не лише на всій території сучасної України, але й на прилеглих територіях сусідніх держав…

 

Також важливо пам’ятати, що Україна ратифікувала мовну Хартію зі застереженнями, одне з яких говорить про незастосування її окремих положень до так званих нетериторіальних мов (non-territorial languages), тобто до мов, які неможливо чітко локалізувати на певній частині території країни, оскільки вони більшою чи меншою мірою використовуються на всій її території. За цією ознакою до подібних мов можна зарахувати не лише ромську чи їдиш, але й москвинську ("російську").

 

Нарешті, важливим положенням усіх вищезгаданих міжнародних інструментів, щодо якого існує цілковитий консенсус країн-сторін та наукової спільноти, є безумовна вимога для представників національних чи мовних меншин володіти державною (офіційною) мовою країни їхнього проживання, а також право держави як просувати офіційну мову, так і вводити обмеження на розвиток меншин або використання їхніх мов, якщо їхні претензії загрожуватимуть суверенітету чи безпеці країни та її громадян.

 

В офіційних міжнародних документах автор наразі не знайшов конкретних рекомендацій про те, як ставитися до насильницької зміни мовного середовища внаслідок окупації однією країною іншої, тобто як саме розглядати нові мовні реалії внаслідок тривалої окупації. Але міжнародне право, безумовно, засуджує окупацію чи анексію чужих територій, насильницьку депортацію населення, як і пов’язані з такими злочинними актами різноманітні наслідки для населення, в т.ч. зміну етнічного складу та мовного середовища. Майже всі колишні радянські республіки пройшли через етап відмови від колонізаторської москвинської ("російської") мови й утвердження офіційними своїх власних оригінальних мов. Існує також прецедент відродження ірландської ґельської мови в Ірландії та її часткове запровадження в Північній Ірландії і відсутність будь-якої критики міжнародних організацій щодо нібито утисків англійської мови.

 

ЯК МАСОВО ВІДНОВИТИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ В УКРАЇНІ

 

Отже, повертаючись до ключового питання про повноцінне утвердження української мови в Україні, зазначимо, що тут потрібен тонкий, нюансований підхід. Доведеться умовно поділити так званих москвиномовних ("російськомовних осіб") — як категорію лінгвістичну, а не юридичну — на декілька підгруп.

 

Є громадяни Московії ("Рассійской Фєдєраціі"), які на законних підставах проживають на території України, наприклад на основі родинних зв’язків або працевлаштування. Для них можна встановити правило, що, з одного боку, як іноземці вони не зобов’язані володіти українською мовою, але, з іншого боку, вони не мають права вимагати, щоби будь-де на території України їх обслуговували москвинською ("російською") мовою. Якщо такі правила їм не до вподоби, вони можуть виїхати за межі України. В разі порушення законів України, в т.ч. в гуманітарній сфері, їх можуть притягнути до адміністративної чи кримінальної відповідальності або депортувати із забороною повторного в’їзду, залежно від правопорушення. У цьому громадяни Московії нічим не відрізнятимуться від інших іноземних громадян.

 

Є "русские" у розумінні носіїв москвинської ("російської") мови — не "русского" етносу, бо такого не існує — яких свого часу були спеціально переселено в Україну з території Московії для зміни етнічного складу населення, або народжені вже в Україні від таких осіб, а нині мають український паспорт. З погляду історії титульної української нації, ці люди є окупантами або нащадками окупантів; мовимо про це не як обвинувачення, а як об’єктивний доконаний факт. З погляду ж Декларації ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, ця категорія осіб належить не до національної чи релігійної, а до мовної меншини. Як нинішні громадяни України, вони є зобов’язаними вивчити українську мову і послуговуватися нею в усіх громадських місцях. Вони можуть створювати свої культурні російські товариства, мати доступ до москвинського ("російського") культурного продукту, займатися фольклором, тобто поводитися як типові представники мовної меншини з певними гарантованими правами. Водночас, москвинська ("російська") чи будь-яка інша іноземна мова не повинна бути мовою політичного дискурсу в Україні. Мови меншин на території України можуть вільно застосовуватися для вираження культурної самобутності, фольклору, мистецтв, в т.ч. і в публічному просторі, якщо це не дискримінує інших громадян держави, не загрожує державній мові і державному суверенітету. Водночас, меншини не можуть користуватися колективними правами та апелювати до держави або міжнародних організацій з цього приводу. Крім того, мови меншин не повинні використовуватися для публічного просування політичних (партійних) рухів і поглядів. Такі тлумачення не суперечать положенням Рамкової конвенції про захист національних меншин.

 

Є моквимовні ("російськомовні") патріоти України, які належать до українського етносу, тобто це зрусифіковані українці. Багато з них захищають українську землю від московського ("російського") окупанта. Вони стали москвиномовними ("російськомовними") з різних життєвих причин. Зазвичай вони є народженими чи мешкають у великих містах. Цю категорію людей переконати неважко (власне, їхнє неофітство з початку війни вже активно відбувається). По-перше, слід навести їм вищеперелічені соціо-лінгвістичні й історичні аргументи. По-друге, постійно їм нагадувати, що коли ворог розмовляє твоєю мовою, точніше коли ви розмовляєте мовою ворога – у нього набагато важче стріляти; цей психологічний бар’єр особливо сильно спрацював на початку війни. По-третє, пояснювати, що в гібридній війні в Україні воюють не україномовна візія України проти москвиномовної ("російськомовної") візії України, а український націоналізм проти московського ("російського") націоналізму (цю тезу озвучено Володимиром В’ятровичем). При цьому пам’ятаймо, що український націоналізм є мовно-етнічним, а московський ("російський") націоналізм є мовно-імперським, бо з погляду історії "русского" етносу не існує. У цьому сенсі всіх москвиномовних ("російськомовних") українців скопом зараховують до сонму "русских", а москвиномовна ("російськомовна") Україна стає невід’ємною складовою московського ("російського") мовно-імперського націоналізму, навіть якщо вона цього не бажає або не усвідомлює. Відтак, розмовляючи москвинською ("російською") мовою, українські патріоти ненавмисне виступають на боці Кремля. По-четверте, треба апелювати до устремлінь у майбутнє: якщо ви самі ніяк не можете змінити свою мову, дайте таку можливість для своїх дітей. Ідеальний варіант – це перехід на українську всією родиною. Побутує хибна думка, що можна в родині розмовляти москвинською ("російською"), а на людях – українською. Це ніколи не спрацює. Це буде та сама шизофренія: наче живеш вдома в одній країні, а на вулицю виходиш в іншу, або навпаки. Згідно з однією з лінгвістичних теорій, швидкість асиміляції прямо пропорційна відсотку мовної спільноти, яка розмовляє іншою мовою вдома. Тобто навіть якщо держава запровадить масовий вжиток української мови в публічному просторі, але більшість українців вдома і надалі розмовлятиме москвинською ("російською"), то процес асиміляції української мови москвинською ("російською") все одно буде неминучим. Білінгвізм рано чи пізно завжди переходить в одномовність, якщо не в межах одного покоління, то максимум через два-три покоління. Іншим маркером колоритности мови є ужиток питомих ідіом, як-от прислів’я, приказки, стилістичні фігури, тощо. Москвиномовного ("російськомовного") українця легко впізнати по тому, як він, бідолашний, подумки дослівно перекладає з москвинської ("російської") такі ідіоми, виставляючи на посміховисько свою калічну українську, хоча насправді українська мова має власні яскраві фразеологічні відповідники, які передаються зовсім іншими словами.

 

Специфічними представниками москвиномовних ("російськомовних") українців є частина підприємців, естрадних артистів і спортсменів. Перші мотивують свій лінгвістичний вибір потребою вести бізнес на теренах СНД, другі - бажанням охопити якомога ширшу глядацьку аудиторію, треті – спортивним побратимством у колишніх радянських республіках. Згортання торгівлі з пострадянським простором, переважання в міжнародних економічних відносинах мови англійської, а також потреба заповнювати вітчизняні фінансові документи українською мовою допомагає переорієнтуватися бізнесменам. Аргумент про охоплення аудиторії не витримує критики, бо за цією логікою москвиномовні ("російськомовні") естрадні артисти мали би перейти на англійську чи китайську мову, адже ж ці аудиторії ще більші. Поступове доведення квоти культурного продукту українською мовою до 90% могло би вирішити цю проблему. У спорті важливо визначити, що будь-які заклади, команди чи змагання, які фінансуються з державного чи муніципального бюджетів, можуть функціонувати лише українською мовою. Важливо також нагадувати українським спортсменам про масове поширення в Московії спонсорованого державою допінгу; якщо копнути ще глибше й вивести всіх на чисту воду, то ще невідомо, скільки рекордів, перемог і медалей реально залишилося би за СРСР чи сучасною Московією. Невже наші майстри бажають бути причетними до такої сумнівної компанії? Для тих, хто вирішив змінити громадянство й виступати за московську ("російську") національну команду, доцільно було би виключити майбутню можливість знову повернутися в громадянство України. Крім того, для митців і для спортсменів надзвичайно важливе значення має моральна підтримка фанів і глядачів. Якщо би ті засуджували своїх улюбленців за пристосовництво і мовну нерозбірливість, мабуть цей фактор теж би подіяв.

 

Є певна кількість москвиномовних ("російськомовних") громадян України, які займають інертну або байдужу позицію; частина з них все ще може бути залюбленою в "русскій мір", хоча не наважується в цьому публічно зізнаватися. З такими найважче; вони є тим "свінговим" електоратом, через який сучасну Україну постійно лихоманить між Заходом і Москвою. Це ті, які "за всë хорошее і против всего плохого", для яких "лишь бы не было войны" і які прагнуть одночасно інтегруватися і в Евросоюз, і в ЕвразЕС залежно від того, де можна більше заробити. Це ота третя група, про яку йшлося на початку статті і представники якої твердять, що зовсім не принципово, якою мовою розмовляти, але при цьому чомусь міцно тримаються саме москвинської ("російської"), бо інтелектуальні лінощі й відсутність історичного морального стрижня не дозволяють їм перевчитися. Вони часто апелюють до понять "ліберальні цінності" і "толерантність", засуджуючи "навіжених націоналістів".

 

Тут доречно було би переглянути основні засади інституту громадянства в Україні, поміркувавши над поняттям осіб без громадянства або ж осіб, які матимуть усі права, крім політичних: не зможуть балотуватися, обирати на виборах усіх рівнів або працевлаштовуватися на державну службу. Це питання є вельми делікатним, але не тому, що цього не варто робити, а тому, що не просто віднайти чіткі об’єктивні критерії, хто під цю категорію підпадатиме.

 

Досвід Франції і Балтійських держав став би тут у пригоді. Зокрема, політика Парижа визначає, що кожен аспірант на здобуття громадянства Франції повинен виконати низку обов’язкових умов, включаючи ґрунтовні знання французької мови та історії, а сама країна не визнає поняття національних меншин ані їхніх окремих мов і не приєдналася до відповідних інструментів Ради Европи. В балтійських країнах практикується позбавлення політичних прав частини громадян, які не бажають інтегруватися в мовне середовище суспільства країни їхнього проживання. Такі громадяни не можуть вплинути на стратегічні вектори внутрішнього розвитку та зовнішньополітичної орієнтації цих держав, що сприяє їхній стабільності.

 

Сьогодні в Україні думки про тимчасове обмежування політичних прав громадян лунають в контексті майбутньої реінтеграції мешканців окупованих територій (ось вам і особливий статус!) або представників окремих національних меншин на Закарпатті. Хоча цей принцип можна застосувати і ширше шляхом оновлення Закону про громадянство і проведення тестувань усіх повнолітніх громадян України хоча би на елементарні знання української мови, географії, історії, культурної спадщини України.

 

Добрим аргументом для навернення всіх москвиномовних ("російськомовних") українців до української мови є досвід виїзду за кордон. Відомо, що московити ("росіяни") створили собі не найліпший імідж непомірною пиятикою й дебошами; власники готелів напружуються, зачувши москвинську ("російську") мову. Натомість українські робітники в країнах Европи вже здобули славу працелюбних і переважно неконфліктних. Крім того, іноземці можуть здивуватися, чому українці розмовляють мовою свого ворога. Ці нюанси призводять до дещо кумедної, але цілком правильної поведінки, коли москвиномовні ("російськомовні") українці за кордоном демонстративно переходять на українську в публічних місцях.

 

Ще один важливий аргумент на користь української мови пов’язаний з масовою присутністю громадян у соціальних мережах. Наприклад, якщо ви ведете свою сторінку у фейсбуці чи в ютубі москвинською ("російською") мовою, то можна з великою ймовірністю очікувати, що модератор вашого контенту буде московитом ("росіянином"), який в разі потреби залюбки вас забанить. З ширшого погляду: чим більше й частіше заводити у світових інтернет-пошуковиках українські слова, тим швидше зростатиме україномовний інтернет-контент, і навпаки.

 

ПІДСУМОК

 

Отже, закони лінгвістики, закони війни, міжнародне право і міжнародний досвід говорять нам, що для успішного розвитку державного проєкту "Україна" потрібна переважна одномовність, причому цією мовою мусить стати українська. Будь-який інший варіант призведе або до швидкої асиміляції українського етносу або ж до тривалої гойдалки між Заходом і Сходом з подальшою неминучою асиміляцією українства. Якщо частина громадян України не бачать себе патріотами України, не готові її захищати від агресора, не бажають вивчати і поважати українську мову й історію, розглядають Україну як частину "русского міра" або виключно як територію для заробітку й витрачання грошей; якщо вони апріорі є ворогами українства або їм все однаково; і якщо багаторічна систематична терпляча виховна робота з ними не приносить жодних плодів – тоді для безпеки й виживання української нації доцільно таких громадян обмежити в політичних правах за безумовного збереження їхніх майнових прав та забезпечення іншомовних культурних потреб в рамках необхідного мінімуму згідно з міжнародними стандартами. Це звучить сумно. Первинна вина лежить, звісно, не на цих людських образах перекотиполя, а на московському агресорі, який стер їхню пам’ять дощенту. Але іншого виходу немає; інакше Україна ніколи не стане життєздатною.

 

Досвід останніх 30 років, тобто часів новітньої незалежності, доводить, що, на жаль, лагідна українізація виключно закликами до совісті не працює. Українізації буде досягнуоа поступово, але наполегливо всім арсеналом юридичних, освітніх, педагогічних, культурних, інформаційних, бюджетних, податкових та інших необхідних інструментів, сприяючи згуртуванню громадян довкола ясних національних цінностей. Питання суверенітету, мови, правдивої історії вкрай небезпечно піддавати сумніву. Культивування скептицизму стосовно власних фундаментальних національних цінностей – це головна зброя агресора; в цьому суть його політики деморалізації (теза Юрія Бєзмєнова).

 

Водночас, утвердження здорового націоналізму не перетворить Україну на імперію чи тиранію. Ми не зазіхаємо на чужі землі, а всі внутрішні питання (окрім непорушних базових цінностей) будуть вирішуватися демократичним шляхом в гарячих суперечках домашніх політиків.

 

І наприкінці: є українські політики, які вважають, що в умовах війни мовне питання є не на часі, бо, мовляв, це створює непотрібну напругу в українському соціумі, може спровокувати Московію, тощо.

 

На це відповім так:

 

По-перше, мовне питання є чи не найголовнішим у веденні Москвою гібридної війни проти України. Відсутність нашої аргументованої відповіді якраз і призводить до домінування чужого наративу, ставлячи нас у позу виправдовувачів. Москва і її п’ята колона в Україні завжди будуть гнути свою лінію і без будь-якого приводу або ж вони його вигадають. Ми мали змогу неодноразово пересвідчитися, що компроміси з агресором ведуть не до примирення, а до ще більшої агресії. І навпаки, рішуча відсіч, зокрема і на мовному фронті, стримує його апетити. Прагнення робити кроки назустріч, чути різні точки зору і шукати компроміси звучить начебто правильно і політкоректно, якщо не брати до уваги, якою кров’ю нас привели до нинішнього статус-кво.

 

По-друге, в Україні реально зовсім мало щирих інтелігентних прихильників москвинської ("російської") культури, поціновувачів Пушкіна й Толстого. Без провокацій, проплачених тітушок чи "зелених чоловічків" промосковсько налаштований електорат не вийде масово на демонстрації по всій країні. Свідченням цього був куций Антимайдан проти багатолюдного Майдану в 2013-2014 роках – він не вийшов як через свою малочисельність, так і через інертність і байдужість його потенційних учасників. А за бажання й рішучості влади, провокаторів і засланих козачків досить легко виявити і своєчасно нейтралізувати. Тобто, цю нашу перманентну біду, цей горезвісний байдужий промосковський моськомовний ("російськомовний") електорат ми можемо і мусимо повернути собі на користь, якраз скориставшись з його байдужості і бездіяльності.

 

Нагадаймо й опитування КМІС за травень-червень 2020 року, коли 90,6% мешканців України назвали себе українцями і лише 3% респондентів відповіли, що влада не повинна сприяти розвитку української мови. Тобто насправді запит на українство є доволі потужним, а протидія йому – маргінальною.

 

Тобто в той час як русифікація справді здатна підняти значну частину народу на революцію й відтак призведе до насильства, українізація широкого обурення й насильства не викличе. А статус-кво, тобто гойдалка між українською мовою й москвинською ("російською"), між демократією й авторитаризмом, між Заходом і Москвою залишає Україну перманентно нестабільною і вразливою для операцій впливу.

 

Отже, підсумовуючи, з точки зору національної безпеки України можна з великою мірою впевненості стверджувати, що у виборі між українізацією, статус-кво і русифікацією – українізація є найспокійнішою, найбезпечнішою, найстабільнішою і найперспективнішою опцією і для української влади, і для всього українського суспільства.

 

Сподіваюся, що саме цього висновку дійдуть учасники ініційованих Міністерством культури та інформаційної політики України національних "круглих столів" про нашу культурну ідентичність. Можете розглядати цей матеріал моїм внеском до майбутньої дискусії.

*

Олександр Александрович (1971 р.н.) є чинним Надзвичайним і Повноважним послом України в Республіці Сербія від 02.06.2015, він працює на різних посадах в МЗС України з 1995 року.

Понедельник, 24 августа 2020 12:05

ZELENSKYY CAPITULATES TO INVADER RUSSIA, UKRAINE’S INDEPENDENCE IN PERIL

Michael MacKay, Radio Lemberg, 24.08.2020 

 
Ukraine became a formally independent country 29 years ago today. But real independence didn’t come without struggle, and it was only achieved by Ukrainians through the Revolution of Dignity of 2013-14. But then Russia invaded Ukraine. After five years of fighting Putin’s army to a stalemate, a sizable number of Ukrainians seemed to give up. They voted for a TV comedian, Volodymyr Zelenskyy, to be their war leader. Zelenskyy said he was the peace candidate, but he never said how he would end the war nor has he ever acknowledged that the war is with Russia. What he did was capitulate, thus extending the war and the suffering of Ukrainians in Crimea and Donbas.

The weakness shown by Zelenskyy’s capitulations is being exploited by Putin to turn Russia’s war against Ukraine into the “forever war.” The hope of liberation is being slowly taken away from captive Ukrainians in Crimea and Donbas.

The most notable capitulations by President Zelenskyy to aggressor Russia have been unilateral withdrawal of the Ukrainian army from the Stanytsia Luhanska, Zolote, and Petrivske “disengagement areas”, a complete ceasefire enforced on the Ukrainian army but not the Russian army, and a disarmament of front-line Ukrainian units of all weaponry heavier than a submachine gun.

We are six and a half years into Russia’s war against Ukraine and well over one year into Volodymyr Zelenskyy’s mandate as President of Ukraine. From the start of Russia’s invasion of Ukraine in February 2014 up until 2018, Ukraine’s organized defence from foreign armed aggression was known as the Anti-Terrorist Operation (ATO). In April 2018, a new structure took over called the Joint Forces Operation (JFO). With the JFO the Armed Forces of Ukraine took the lead and brought under their wing the National Guard of Ukraine, the National Police of Ukraine, the Security Service of Ukraine, the State Border Guard Service of Ukraine, and the State Emergency Service of Ukraine. The jurisdiction of the JFO is all of Luhansk oblast and all of Donetsk oblast.

As the Joint Forces, the Ukrainian military got things right. They figured out how to stop the Russian hybrid forces of regular and irregular soldiers, and reverse the gains they had made. In the three years between the start of the JFO and the election of Zelenskyy, Ukrainian defenders liberated or took under full control numerous settlements along the battlefront in Donbas. Engagements to free the Vil’nyi farmstead, Rodina (Zolote-4), Katerynivka, Novooleksandrivka, Troitske, territory south of Luhanske, Travneve, Hladosove, Shumy, Pivdenne (particularly Chyhari), Verkhniotoretske, Maryinka, Viktorivka were all minor victories by Ukraine over the Russian Federation.

By the time of the presidential election of 2019, Ukraine had cracked Putin’s hybrid war. The way the Ukrainian army rolled up Russian-occupied “grey zone” settlements was proving to be the correct formula for liberating all of Donbas. By the time Zelenskyy took over as war leader, Ukraine was well-placed to free more Ukrainian land and people. Without the need for a major offensive, Ukraine can retake Pikuzy (to protect Hnutove, Talakivka, Lomakine, and Vodyane), Petrivske (to protect Bohdanivka and Starohnativka), Dolomitne (to protect Novoluhanske), all of the Svitlodarsk Bulge (up to and including Debaltseve, which the Russians took after Minsk II was signed), the rest of Zolote (Marivka and Mykhailivka (Zolote-5), to protect the Zolote car crossing if it is ever to be established), Zholobok (to secure Highway P-66, the “Bakhmut Road”), Checkpoint 31 (to secure P-66 and protect Krymske). Most importantly, winning back Ukrainian territory from the Russian invaders gives Ukrainians hope.

Zelenskyy’s vaguely enunciated war policy seems to be peace without victory. The only clear goal Zelenskyy set after he was elected was to have a meeting with Putin. That’s it. Zelenskyy made talks an end in itself and not a means to getting the Russians out of Crimea and Donbas. Just like during his election campaign, there was no substance behind what Zelenskyy said he wanted to happen. He said he wanted an “end to the war” but he only meant the fighting in Luhansk and Donetsk oblasts. Zelenskyy dropped all language that the Russian Federation is the aggressor state and that Crimea and part of Donbas are temporarily occupied by the Russian Federation. For example, Zelenskyy referred to the Russian Federation’s invasion and partial occupation of Donbas as the “situation in Donbas” in a social media post on 13 October 2019. There is no evidence he pays any attention to the daily battle reports from the Joint Forces Operation of the Armed Forces of Ukraine. Zelenskyy refuses to acknowledge he is a war leader, and still acts as a TV producer. It is know that he reads scripts from his Kvartal 95 studio every day and retains final approval.

Reflecting his Malorossiyan sensibility, Zelenskyy is over-eager to be able to talk to powerful Russians. He does this for its own sake, without a clear purpose to serve the vital national interests of Ukraine. Zelenskyy met secretly with sanctioned war criminal Vladislav Surkov in Oman in a visit that started on 5 January 2020. There is mounting evidence that on 24 July 2020 Zelenskyy or someone in his inner circle betrayed a Ukrainian intelligence operation to capture Russian terrorists, in the fear that it would “displease Putin.”

Having backed Zelenskyy heavily in the presidential election, the Russians knew they had an opportunity to exploit. They came up with the Lavrov Formula, and packaged it as the Steinmeier Formula. It was a stripped-down version of the second Minsk Agreement, taking away the obligations the Russian Federation formerly had. No longer mentioned were withdrawal of Russian armed forces from Donbas, ending Russia’s support to illegal armed formations in Donbas, and Russia returning control of the international border to Ukraine.

On 1 October 2019 a self-inflicted disaster struck Ukraine. President Zelenskyy agreed to the Lavrov Formula. The TV comedian who was now the war leader of the Ukrainian nation capitulated to invader Russia.

Yanukovych Clan operative Andriy Bohdan – who was illegally serving as head of the president’s office – told Zelenskyy to sign the Lavrov Formula. That was done without consulting cabinet or parliament. Zelenskyy’s capitulation to aggressor Russia turned out to be worse than Yanukovych’s back-off from the Ukraine–European Union Association Agreement on 21 November 2013.

A requirement for withdrawal of forces from so-called “disengagement areas” had been for there to be a 14-day complete ceasefire in the area. The previous administration respected this, and refrained from pulling back Ukrainian forces because the Russians kept shooting. The Zelenskyy administration ignored the fact that the Russians kept shooting and pulled back Ukrainian forces unilaterally. That is capitulation.

Withdrawal from Stanytsia Luhanska at first made sense. A disengagement zone around the mostly-destroyed bridge that crosses the Siverskyi Donets River was planned long before Zelenskyy took office. For years, this pedestrian-only crossing has been the only way for Ukrainians to cross from Russian-occupied Luhansk oblast into free Ukraine and it needed to be safer and more practical.

But Zelenskyy carried out the withdrawal one-sidedly. Ukrainian forces withdrew well back and north of the bridge. Now, instead of shelling Valuiske and Stanytsiya Luhanska itself, Russian invasion-occupation forces occasionally shell defences around the Kindrashivska-Nova railway station. Russian forces didn’t withdraw back from the bridge at all. in September 2019, Russian armed forces installed a new firing position on the south end of the partly-destroyed bridge. It is painted blue, and has the letters “СЦКК | JCCC” on it. The Joint Centre for Control and Coordination is the military mission to monitor the supposed ceasefire along the Russian Federation’s invasion battlefront in Luhansk and Donetsk region. In December 2017, officers of the Armed Forces of the Russian Federation stopped participating in the JCCC. Zelenskyy does nothing to stop the Russians from carrying out their “JCCC” fraud on the Stanytsia Luhanska bridge.

Westward, in the Bakhmut Road sector of the battlefront the Ukrainian army had – before Zelenskyy – liberated or taken under full control Troitske, Novooleksandrivka, Katerynivka, Zolote-4 (Rodina), and the Vil’nyi (“Free”) farmstead. After he signed the Lavrov Formula, President Zelenskyy ordered Ukrainian defenders to withdraw from Zolote at any cost. He ordered unilateral withdrawal from a zone around the T-13-16 road south of Zolote, even though the Russians never observed the prerequisite 14-day ceasefire that was supposed to happen beforehand.

The Russian army moved up. The Russians reinforced their forward positions with troops of the 104th Guards Air Assault Regiment of the 76th Guards Air Assault Division. Tragically, a new wave of Ukrainian refugees came out of the settlements directly under threat. The Russian army began to shell settlements that had not been hit before – Orikhove and Prychepylivka – and pounded away at forward targets (Novotoshkivske and Krymske) as never before. Several months after the unilateral withdrawal of the Ukrainian army from the Zolote “disengagement area” the Russians exploited the military advantage Zelenskyy gave them with an offensive in the Battle of the Bakhmut Road. On 18 February 2020, the Ukrainians lost observation posts near Orikhove. Zelenskyy and the senior officers of the JFO he appointed refused to allow Ukrainian defenders to recapture the observation posts they had been driven from.

The narrow gap between the Siverskyi Donets River and the Bakhmut Road leads to the temporary administrative capital of Luhansk oblast, Sievierodonetsk. Ukrainian defences in this sector have not been this threatened since the first year of Russia’s invasion of Ukraine. Giving up positions at Orikhove was the first time since the Battle of Debaltseve that Ukraine has lost territory to the Russian invaders and not reclaimed it. This is not because the Ukrainian army couldn’t do it. It’s because it was ordered not to by commander-in-chief Zelenskyy and the commanders of the JFO he appointed.

From the beginning, Zelenskyy ordering withdrawal from Zolote made no sense for Ukraine. It only made sense for aggressor Russia.

The same is true about withdrawal from Petrivske. This battlefront sector had been very quiet, but Putin had his eye on it as a way to weaken communication between Mariupol on the Sea of Azov coast and Ukrainian defences farther north in Donetsk oblast. Since Zelenskyy ordered the Ukrainian army to withdraw from the Petrivske “disengagement area” the Russians have moved up and have been shelling new targets near the settlements of Bohdanivka, Vasylivka, and Starohnativka.

Unilateral withdrawal of the Ukrainian army from Ukrainian territory has not brought peace. It has encouraged Russia for more war.

Zelenskyy ordered a “total silence” ceasefire on 27 July 2020. This has turned out to be prohibition on the Ukrainian army from firing back when they are attacked and a humiliating disarmament of Ukrainian front-line units. The Russian Federation, for its part, refuses to guarantee that the forces it controls will adhere to the ceasefire. Putin can increase or decrease his attacks on Ukrainian defenders on a whim. Building on Ukrainian defensive weakness from the withdrawals, Russian invasion-occupation forces have been busy extending trenches and building fortifications in the Sea of Azov littoral and in the Zolote/Battle of the Bakhmut Road area especially.

It didn’t have to be this way. Five years of successfully holding off invader Russia gave Ukrainians hope that their state would not only survive but thrive. Ukrainians have the reasonable expectations of their head of state that any nation would. They expect their commander-in-chief to uphold the sovereignty and territorial integrity of Ukraine. After so many years suffering foreign armed aggression, they expect at least a plan to throw the Russian invaders out of Ukraine and to liberate Crimea and Donbas. They did not expect Zelenskyy to do what he did, which was to ignore the war policy of the Joint Forces Operation which was having good results. Ukrainians did not vote for a war leader who would order the withdrawal of Ukrainian troops from Ukrainian territory and capitulate to the obscene demands of invader Russia.

On 26 October 2019 near Zolote, a frightened Volodymyr Zelenskyy confronted a veteran of the war against Russia who is now a volunteer. Zelenskyy remonstrated with him: “Listen. I am president. I am 42 years old. I am not a sucker!” A Ukrainian hero, Sakharov Prize for Freedom of Thought laureate Oleg Sentsov, wrote about this incident that he felt “shame for the president and pride in the volunteer.”

Zelenskyy was projecting. He knows he is too immature to be the war leader Ukraine needs as it fights a battle for its existence against imperialist Russia. Zelenskyy is naive about the nature of the Russian Federation’s current aggression against Ukraine, to the point that he has betrayed his oath to uphold the sovereignty and territorial integrity of the nation. Emotionally, Zelenskyy displays great anger at Ukrainian patriots, Revolution of Dignity activists, civil society reformers, and former President Poroshenko. He displays no anger at all towards aggressor Russia or the Yanukovych Clan. He doesn’t say to Putin: “Get out of Ukraine. Get out of Crimea. Get out of Donbas.” Volodymyr Zelenskyy capitulated to invader Russia, betrayed Ukraine, and is a failure as war leader.

Michael MacKay, Radio Lemberg, 19.08.2020
 
A masterful operation by the Security Service of Ukraine to capture Russian terrorists failed at the last moment. Ukraine's President Zelenskyy and his chief of staff Yermak are being accused of betraying the operation to Belarus' President Lukashenka. The Russians ended up going home instead of facing charges in Ukraine for taking part in the Russian Federation's invasion and illegal occupation of Ukraine. Zelenskyy, Yermak, or someone very high up in the Presidential administration committed treason against Ukraine.
 
Vasyl Burba was head of Ukrainian military intelligence. He blew the whistle on the failure of the operation to capture the "Wagnerians" – members of the Wagner private military company who were to have been caught up in the catfishing operation. The Main Intelligence Directorate of the Ministry of Defence of Ukraine (Ukrainian military intelligence) and the Security Service of Ukraine (the SBU) are livid that their brilliantly conceived and executed operation was foiled at the last moment by someone in the Presidential administration. For its part, "the Bankova" – the Office of the President of Ukraine – is in crisis, scrambling to fend off charges of treason, and has summarily fired Vasyl Burba.

 

But BurbaVasyl Burba

Launched more that a year ago, the SBU came up with a large-scale disruption operation to strike at the heart of the Russian terrorist/mercenary network. This deliberately confused mix of soldiers sustains the Russian Federation's war against Ukraine in Donbas. Search, find, and capture 28 terrorists living in Russia was the goal. The hope was they could be put on trial in Ukraine and possibly be used in a prisoner exchange with Russians. Such a prisoner exchange would be a way to free some of the P.O.W.s and political prisoners being held hostage in Donbas dungeons. The targeted Russian militants/mercenaries/terrorists were involved in the Russian Federation shooting down Malaysia Airlines Flight 17, shooting down the Il-76 at Luhansk airport, shooting down the An-26 near Luhansk, and many other war crimes.

The SBU created a false front to "recruit" the Russians. The Ukrainians resurrected the private military company "MAR" that was established in 2014 in Saint Petersburg. Pretending to be carrying out a contract to guard oil rigs in Venezuela, the SBU agents telephoned the 28 targets. The mercenaries don't care who they fight for, and they jumped at the job offer. Most gave detailed references and bragged about their crimes in Ukraine.

With an additional 5 people to avoid suspicion, 33 mercenaries were transported to Minsk, Belarus. The plan was to have a flight leave Minsk for Istanbul, Turkey, on July 25th. But the plane would make an "unexpected" landing in Ukraine and the 28 targets would be detained.

Belarus is prime real estate for a luring operation. The Russian Federation's FSB lured Ukrainian teenager Pavel Hryb to Homel, Belarus in late October, 2017, abducted him, and took him across the border into the Russian Federation. There the Russians tortured him by denial of medical treatment. Hryb was eventually released in a prisoner exchange. Now the Ukrainians wanted to use Belarus as a transit for their own operation to capture Russian terrorists.

Everything worked up to the arrival in Minsk. But that's when President Zelenskyy and his inner circle had to be informed of the up-until-then secret operation. And that's when the plan was betrayed.

Chief of Staff Andriy Yermak was furious when he heard about the operation. He demanded that the flight leaving Minsk be delayed. He told Vasyl Burba and Ruslan Baranetskiy (First Deputy Chairman of the SBU) that capturing the Russian terrorists would prevent the ceasefire planned for July 27 from happening because it would upset Russian dictator Putin.

Andriy Yermak is a former operative for the Yanukovych Clan who is ineligible to hold public office in Ukraine because of the lustration law. Nevertheless, Zelenskyy has brought him into his inner circle along with several other Yanukovych Clan members, oligarch representatives, and sympathizers with invader-of-Ukraine Russia. He hasn't included any Ukrainian patriots, civil society reformers, or Revolution of Dignity veterans. Yermak is one of the the architects of the three military capitulations Zelenskyy has made to invader Russia: unilateral withdrawal, ceasefire and disarmament. Zelenskyy ordered the Ukrainian army to withdraw from three tracts of Ukrainian territory in October last year; the Russians moved up and filled the void. The one-sided ceasefire and disarmament – imposed on Ukrainian defenders but not observed by Russian invasion/occupation forces – was in fact carried out on July 27.

But YermakAndriy Yermak

Yermak got his delay, until July 30. But on July 29, on the eve of departure and of the planned overflight of Ukraine, the entire  group of Russian mercenaries was snatched up by Belarus special services. Someone had tipped off Lukashenka, who made a prominent announcement that the Wagner group mercenaries planned to take part in August 9 election riots in Belarus. Only the top Ukrainian leadership – Zelenskyy or Yermak – could have reached Lukashenka directly in order to betray the SBU operation.

Zelenskyy made a show of asking for the extradition of the "Wagnerians" and Lukashenka made a show of agreeing. But on August 14 Lukashenka made Putin happy and sent the Russian terrorists home.

Yanina Sokolova released intercepts of recruitment phone calls between an SBU agent and Russian mercenaries who had fought in Ukraine in the first year of the war. The targets treated the calls like a job interview, telling of their experiences fighting in Donbas against the Ukrainian army, including who their commanding officers were.

One of the targets of SBU op was Denis Yurevich Kharitonov. He was part of the detachment of Russian soldiers that shot down two Ukrainian Air Force SU-25s near Saur-Mohyla in Donetsk oblast, Ukraine, on 23 July 2014 – six days after Russian armed forces shot down Malaysia Airlines Flight 17 from nearby Snizhne.

Ms Sokolova wonders why the SBU operation failed. She asks pointedly: "Did someone from the Ukrainian leadership warn the Wagnerians [mercenaries hired by the Wagner private military company] about the ambush?" Someone caused the Russian mercenaries to be delayed in Belarus, knowing that Lukashenka was prostrating himself before Putin.

The July 24 meeting of the military intelligence and SBU chiefs with Zelenskyy and Yermak is the key to treason. Either Zelenskyy or Yermak or an unknown spy very close to them thought about what Putin wants and thought nothing of what Ukraine needs.

 

But DemchenkoRuslan Demchenko, deputy head of Ukraine's Council on National Security and Defence, and Head of Committee for Intelligence

For almost a year, loyal Ukrainians have cried "Treason! Surrender! Shame!" at Zelenskyy for his consistent actions in favour of aggressor Russia and against defender Ukraine. Now a very direct act of treason is evident, and it comes from the Presidential administration.

The Russian mercenaries who were to have been captured committed terrible war crimes. They killed 298 people on MH17. They killed 49 people when they shot down the Il-76. They killed and injured and destroyed throughout the part of Donbas the Russian Federation invaded, starting in April 2014. These war criminals deserved to be brought to justice. Instead, it is a traitor in the Zelenskyy administration – perhaps Zelenskyy himself – who needs to be exposed and face the judgement of Ukrainians. Maidan or Viche, that day will come.

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles