logo

Суббота, 07 марта 2020 08:25

ЧОМУ В УКРАЇНІ НЕМАЄ СВОЄЇ ЕЛІТИ

Віктор Бобиренко. Українська Правда, 04.03.2020

 

Ми бачимо вже котру системну кризу влади за часів незалежності. Ситуація стала: наче кожен з міністрів чи голів адміністрацій, хоча й молодий, вже часто доводив свою спроможність у колишніх своїх проектах, але всі разом, об'єднані у Кабінет міністрів, результатів вони не демонструють. Як у поганій команді: гравці є, по полю ширяють, а гра не йде.

 

І ось знову президент думає, що, якщо поміняє молодого і креативного на досвідченого і зі зв'язками, усе налагодиться.

 

А не налагодиться. Усе глибше і складніше.

 

Успіх і ефективність керівника складається із кількох важливих складових. Лідери виховуються у середовищах. 

І чому ви думаєте, що колишній комсомольський вожак Сергій Тігіпко, який як політик і бізнесмен склався у 1990-ті, враз стане прихильником чесного ринку, а не договорняків? Тільки тому, що його тепер називають не товариш, а пан?

 

І питання питань: чому у нас не складається з елітами? Де команда мрії? Допоки більшість виборців на кожних виборах буде говорити: "Цей зламався – несіть нового"?

 

1. ВІДСУТНІСТЬ ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ ФОРМУВАННЯ ЕЛІТ

 

Українцям не пощастило. Без держави плекати еліти важко.

 

Тому перший фактор – це відсутність вікових традицій формування власних еліт.

 

Тому українські пасіонарії були донорами інших етносів. 

 

Асимілювалися – і творили їхню велич та історію.

 

Згадаємо Ярему Вишневецького – українця за походженням, який став прокляттям для власного народу і героєм Польщі.

 

Або згадаємо Феофана Прокоповича чи канцлера часів Катерини ІІ та Павла І князя Безбородька, які зцементували імперію.

 

Чи найуспішнішого полководця імперії у ХІХ столітті генерала Івана Паскевича (а то ще тут хтось згадає про Кутузова, який програв Наполеонові і Аустерліц, і Бородіно), який завоював для Московії Закавказзя і потопив у крові повстання поляків та угорців.

 

І в часи Другої світової війни багато українців: найкращі танкісти Лавриненко, Слюсаренко чи винищувачі Кожедуб та брати Глінки зробили усе, щоби тепер Путін (сам за походженням – вепс) міг говорити, що “русскіє“ виграли би війну без українців.

 

Путін з точки зору імперця не лукавив. Просто він вважав усіх цих героїв ”русскімі”.

 

У всіх імперських народів: і поляків, і московитів (“русскіх“) ксенофобії як такої не було. Просто було кілька маркерів, за якими вас визнавали або не визнавали своїм і приймали чи ні в етнос.

 

Ярема Вишневецький став поляком з прийняттям католицтва.

 

Московитом міг стати і єврей Шефіров, і українець Безбородько, і грузин Багратіон, і будь-хто зараз. 

 

Потрібно лише вимовити певну (зараз умовну) формулу: "Москва – третій Рим і четвертому не бувати". І ви будете вважатися своїм.

 

Формули, які треба говорити в імперії – різні. Суть одна. 

 

Колись це було через "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!".

 

Думаєте, зараз, за Путіна, інакше? Помиляєтесь. Зараз, щоб стати “русскім“, потрібно визнати, що "на УкрАінє єсть укрАінци", а не украЇнці. Що "єсть адін народ". І відкликатися, приміром, не на Дмитро КозАк, а на Дмітрій КОзак. І все — вас призначать заступником голови адміністрації президента Московії і довірять приєднувати колишню неньку до імперії.

 

Асимілюються українці легко. 

 

Тому що є другий фактор: проблема ідентичности.

 

2. ПРОБЛЕМА ІДЕНТИЧНОСТИ 

 

Важко не погодитись з Віталієм Портниковим, який говорить про три основні складові ідентичности: українцем треба одночасно бути

  • за духом,
  • за мовою,
  • за сприйняттям історії.

 

За духом – це особисте відчуття, що саме може об'єднувати для мене мертвих, живих і ненароджених. Своїх.

 

За мовою – тут зрозуміло. І тут багато хто говорить про політичну націю. І що мова не має значення і вписатися в політичну націю можна з будь-якою мовою. А для мене може бути лише хтось, хто вважає себе членом української політичної нації лише в одному випадку. Якщо так, то, люблячи свою мову, він має з поваги до України вивчити і її мову. Або, принаймні, бути готовим діяти так, щоби ця мова стала другою рідною для його дітей.

 

Тим більше, що бути етнічним українцем і заперечувати українську мову – це підігрувати ворогам.

 

За сприйняттям історії – важче, але можливо. Мої дід і дядьки, які загинули у війні проти німців – безумовно герої. Проте герої для мене – воїни УПА, хоча мої рідні не воювали у її складі. І антигерої – уся камарилья смершу/нквд.

 

Не знаю, як зараз, а раніше у Севастополі у Панорамі "Оборона Севастополя" розказали би про матроса Пєтра Кошку – успішного розвідника. Ми ж знаємо, що на Вінниччині міг бути лише Петро Кішка.

 

І таких – мільйони. Героїв, які возвеличували імперію. І є спільними героями і для нас, і для московитів. Для нас – за походженням. Для них – за вартістю здійсненого подвигу.

 

І лише зараз у нас з'явився шанс для історичної самоідентифікації. Усі, хто воює проти імперії за Україну (чи то Іваненко, чи то Іванов) – українці. Усі, хто воює за “русскіх“ – не українці, якого б походження вони не були.

 

Проте, має пройти ціле покоління перед тим, як герої цієї війни стануть пам'яттю. І розірвуть обруч імперії у свідомості дітей і онуків.

 

Поки ж ми маємо навчитися розрізняти героїчних українців, які воювали за інших та інше, від героїв, які воювали за Україну.

 

Тим часом відсутність чітких ідентифікаційних маркерів дозволяє значній кількості людей, які вважають себе українцями, вписати себе в інертну масу, яка виражається у висловах Зеленського: "Хто я?" і "Какая разніца".

 

3. ПРИГНОБЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО 

 

А поки – третій фактор, (причина і наслідок), те, що заважає нам плекати власні еліти: держава фактично до 2005 року, до приходу Ющенка, а потім і у 2010-2013 роках, системно гнобила українське. І виставляла напоказ радянське.

 

Я пам'ятаю залізничний вокзал у Києві 9 березня 2001 року. Після розгрому акції "Україна без Кучми" за українську мову і українську символіку били.

 

За Порошенка українське зазвучало. Проте ми, здається, повертаємось у період 2001 року. Українське провокативно висміюється, совкове – возвеличується.

 

І, до речі, у держави Україна досі немає програми національно-патріотичного виховання. І за цієї влади її точно не приймуть.

 

4. ФРАГМЕНТОВАНИЙ СВІТ З БЕЗЛІЧЧЮ СЕРЕДОВИЩ

 

Четверте. Ми живемо у фрагментованому світі. У нас безліч різних середовищ.

 

Лікар може бути одночасно власне лікарем, альпіністом і філателістом. А ще зустрічатися з однокласниками.

 

Легко було з середовищами триста років тому: ви селянин, козак або міщанин. Професія, стан і місцезнаходження творили середовище. 

 

А зараз у кожного їх багато. Й інформаційний шум не дозволяє гарному спеціалісту стати помітним в галузі. Про нього не почують.

 

Потрібні неабиякі маркетингові зусилля, щоби "продати" себе як спеціаліста. А не всі можуть бути епатажними. Не у всіх стається слушний збіг обставин. 

 

Я думаю, що є багато педіатрів рівня доктора Комаровського. Але знаєте ви лише власного педіатра і Комаровського.

 

Ще важче — з галузевого лідера стати лідером національним.

 

Раніше лідером був вояк. За народженням чи за талантами. А хто зараз має бути лідером нації: педагог, філософ чи економіст? Чи кого винесе наверх хвиля популізму?

 

Зараз у західних демократій є інструмент плекання лідерів: партії. Меркель у партії з молодих років. Партія виховувала і навчала. Партія прищеплювала етичні стандарти. Партія вчила витримці.

 

В Україні в основному – партії лідерського типу. І якщо всі члени залежні від лідера, то відсутній партійний плюралізм.

 

Обласну організацію партії можна продати, як франшизу. З усіма районними організаціями партії. 

 

Дорослих людей продають, як товар. Як додаток до печаток районних організацій.

 

Не вірите? Спитайте Юлію Володимирівну, як там Сумська обласна організація партії "Батьківщина"?

 

А чому ж вони не тікають з такого корабля? Бо восени місцеві вибори, і вони знову зайдуть у міські і районні ради.

 

Маркетингові методи в політиці важливіші за реальний професіоналізм. І тут ми підійшли до головних факторів сучасности, які впливають на "творення" еліт. 

 

Якщо еліти продаються, як гарячі пиріжки, то хто і як їх робить і просуває на ринку?

 

5. ТЕХНОЛОГІЇ

 

Тож п'яте. Все роблять технології.

 

Але вони враховують нашу ментальність. Ось у нас — всі проти корупції. Поки кум не у владі. А нам з кумом трошки можна.

 

Наша ментальність дуже толерантна до корупції. Це вже давно слід визнати. Тому у нас відсутня відповідальність за "зашквари". Разок же можна, так? Або й два.

 

Репутація в Україні не є важливим ресурсом, тоді як в Европі – це найважливіший ресурс.

 

І у нас вибачають тим, у кого страшні зашквари, або навіть злочини. 

 

Це хіба не в нас вибрали президентом людину, яка говорила про Україну як про порноакторку? Про майданівців і ебонітові палички для "беркуту"?

 

Це не в нас у найбільшій фракції можуть вітатися з ґвалтівником? Це в нас не написав заяву і не пішов з політики чудак, який викликав проституток у парламенті?

 

Що вже говорити просто про депутатів, які мають маєтки, не обіймавши жодних посад, крім державних? Це шановані люди.

 

6. МИ НЕ ОБИРАЄМО ЛІДЕРІВ – НАМ ЇХ ПІДСОВУЮТЬ

 

Шосте. Корок при формуванні порядку денного. Усі попередні фактори — другорядні у порівнянні з цим.

 

Еліти в Україні відсутні бо ми не обираємо лідерів – нам їх підсовують.

 

Тасується колода з одних і тих же політиків та експертів. І навіть коли треба поміняти прем'єра, з колоди витягають старого валета. Бо зайвих карт у колоді немає.

 

Бо у нас давно вже не політика, а картинка про політику. У нас соціологія вже давно стала інструментом політики. 

 

Спочатку вираховується образ, який хоче побачити публіка. Шукають персонаж. Пишуть сценарії. І цей образ нав'язують людям.

 

Останнього разу нам нав'язали образ нового, простого і порядного лідера. 

 

Ми його купили. Їмо.

 

Коли цей здується, почнуть формувати відразу кілька нових образів. І приміряти на електорат. Щось підійде.

 

І немає ні в кого у світі однозначного методу: як знаходити потенційних лідерів, чому їх навчати і у що вони повинні вірити.

 

Проте шукати способи потрібно. І думки з цього приводу є.

 

Далі буде.

 

Юваль Ной Харарі, промова у Давосі, 24.01.2020

 

У третій декаді ХХІ сторіччя людство зіткнулося з такою безліччю проблем і питань, що тепер на них складно навіть сфокусуватися. 

 

Я хочу звернути увагу на три проблеми, які загрожують самому виживанню нашого виду. 

 

Це ядерна війна, екологічний колапс і технологічний прорив. 

 

Ядерна війна й екологічний колапс — вже знайомі нам загрози, тому дозвольте пояснити, в чому полягає менш відома нам загроза технологічного прориву. 

 

Ми стільки чуємо про користь технологій майбутнього, і це, звичайно, так, але вони також можуть розбалансувати людське суспільство і змінити сам сенс людського життя різними способами — від створення світового зайвого класу людей до виникнення колоніалізму даних і цифрової диктатури.

 

ЗАЙВИЙ КЛАС ЛЮДЕЙ

 

Спочатку ми можемо зіткнутися з потрясіннями на соціальному й економічному рівнях. 

 

Автоматизація скоро знищить мільйони робочих місць, і хоч нові робочі місця, безумовно, буде створено, невідомо, чи зможуть люди здобути потрібні знання та навички вчасно.

Наприклад, ви 50-річний водій вантажівки, який втратив роботу через систему безпілотного керування. У вас є варіанти нової роботи — створювати програмне забезпечення, наприклад, або вчити інженерів йоги. Але як 50-річний водій вантажівки створить себе заново у ролі розробника софта або вчителя йоги? І людям потрібно робити це неодноразово, а знову і знову протягом усього життя, бо автоматизована революція — це не разова подія, після якого ринок праці вляжеться і повернеться до балансу.

 

Найімовірніше, на нас чекає каскад щораз більших змін, якщо врахувати, що штучний інтелект ще й близько не розкрив свого потенціалу. 

 

Робочі місця зникатимуть, з’являться нові, але потім і ця робота зміниться і зникне. 

 

Якщо раніше люди боролися з експлуатацією, то в ХХІ сторіччі ми будемо по-справжньому боротися з непотрібністю. І набагато гірше бути непотрібним, ніж експлуатованим. 

 

Переможені в цій боротьбі поповнять ряди зайвого класу. Звісно, ці люди будуть зайвими не в очах сім'ї та друзів, а з погляду економічної та політичної системи. Зайвий клас буде відрізано зростанням прірви від дедалі могутнішої еліти.

 

НЕРІВНІСТЬ КРАЇН І КОЛОНІЇ ДАНИХ

 

Революція штучного інтелекту (ШІ) може стати причиною безпрецедентної нерівності не лише між класами, а й між країнами. 

 

У ХІХ сторіччі низка країн, такі як Велика Британія і Японія, індустріалізувалися першими, що дало їм змогу завоювати й експлуатувати інші країни. 

 

Якщо ми будемо необережними, це саме чекає нас у ХХІ сторіччі через ШІ.

 

Людство вже є посеред гонки озброєнь у галузі ШІ, в якій провідні позиції займають США і Китай, а більшість країн плентається далеко позаду. 

 

Якщо ми не вживемо заходів, щоб розподілити користь і могутність ШІ між усіма нами, він, найімовірніше, принесе божевільне багатство кільком технологічним центрам, а інші країни збанкрутують і перетворяться на експлуатовані колонії даних.

 

Йдеться не про сценарій, що зійшов зі сторінок наукової фантастики, де роботи бунтують проти людей. Йдеться про набагато примітивніший ШІ, але якого досить, щоби порушити світову рівновагу.

 

Просто подумайте, що станеться з економікою країн, які розвиваються, якщо наприклад в Каліфорнії дешевше буде виробляти тканини чи автомобілі, ніж у сусідній Мексиці. 

 

І що станеться з політикою вашої країни, якщо через 20 років хтось у Сан-Франциско або Пекіні знатиме про всю медичну й особисту історію кожного політика, судді та журналіста у вашій країні, зокрема всі любовні пригоди, психологічні слабкості та корупційні дії. 

 

Чи буде така країна незалежною чи вона перетвориться на колонію даних? 

 

Коли у вас є достатньо даних, вам вже не треба відправляти кудись солдатів, аби контролювати країну.

 

ЦИФРОВА ДИКТАТУРА

 

Наступна загроза, з якою ми можемо зіткнутися — це розквіт цифрових диктатур, які невпинно стежать за кожним. Цю загрозу можна викласти простою формулою, яка, на мій погляд, визначає життя у ХХІ сторіччі: 

БхОхД = МХЛ. 

У ній «Б» означає біологічні знання, «О» — обчислювальну потужність, «Д» — дані. Результатом множення буде «МХЛ» — можливість хакнути людство. 

 

Якщо у вас достатньо знань з біології, обчислювальної потужності й даних, ви зможете хакнути моє тіло, мозок і все моє життя, ви будете знати мене навіть краще, ніж я знаю себе. 

 

Ви зможете знати мій тип особистості, мої політичні погляди, сексуальні переваги, слабкості моєї психіки, найглибші страхи і надії. 

 

Ви знаєте про мене більше ніж я сам. І йдеться не лише про мене.

 

Система, яка розуміє нас більше, ніж ми самі, зможе передбачати наші почуття та рішення, може маніпулювати нашими почуттями й рішеннями, і зможе приймати рішення за нас. 

 

Безліч тиранів і урядів минулого мріяли про це, але їм не вистачало вищезазначених біологічних знань, потужностей і даних, щоби хакнути мільйони людей. 

 

Це було не до снаги ні Ґестапо, ні КДБ. Але скоро деякі корпорації й уряди зможуть систематично хакати все людство.

 

Час звикнути до думки, що ми більше не загадкові душі, а тварини, яких можна хакнути. 

 

Уміння хакати людей, звісно, можна використати на благо, наприклад, в охороні здоров’я. 

Але якщо ця сила потрапить у руки Сталіна ХХІ сторіччя — а у світі достатньо тих, хто хоче приміряти цю роль — результатом стане найгірший тоталітарний режим в історії людства. 

 

Лише уявіть собі Північну Корею через 20 років, в якій усі люди будуть змушеними носити біометричний браслет, який постійно стежить за тиском, пульсом, мозковою діяльністю. Цілодобово. 

 

Якщо слухаючи виступ великого лідера, ви злитеся, але водночас посміхаєтеся й аплодуєте — влада знатиме про це і може відправити вас кудись на кшталт концтабору вже наступного ранку.

 

Якщо такі режими тотального стеження існуватимуть, не думайте, що хоч хтось залишиться в безпеці, зокрема серед багатіїв та можновладців, присутніх зараз у цій залі, хочете — спитайте про це Джефа Безоса [найбагатша публічна людина світу, власник Amazon, смартфон якого було хакнуто після того, як йому прийшов месидж буцімто від принца Саудівської Аравії — прим. Radio Lemberg].

 

Влада СРСР у сталінський період стежила за комуністичною елітою більше, ніж за будь-ким. 

 

Майбутні режими тотального контролю будуть схожими — що вищим є ваше становище в єрархії, то більше за вами стежать. 

 

Чи хочете ви, щоби ваш генеральний директор чи президент знали, що ви насправді думаєте про них? 

 

Тому все людство, зокрема еліта, є зацікавленим в запобіганні виникненню таких цифрових диктатур. 

 

Тож навіть зараз, якщо ви отримаєте якийсь підозрілий месидж у WhatsApp від якогось принца, то краще не відкривайте його.

 

Навіть якщо нам вдасться запобігти виникненню цифрових диктатур, можливість хакнути людей може змінити саме поняття людської свободи. 

 

Що більше ми покладаємося на ШІ у прийнятті рішень, то більше влада зміщується до алгоритмів.

 

Це відбувається вже зараз: сьогодні мільярди осіб дізнаються про новини завдяки алгоритмам Facebook, вірять у справжність інформації, яку приносить алгоритм Google. Тепер Netflix вирішує, що ви подивитеся, а алгоритми Amazon і Alibaba — що купите. 

 

Невдовзі схожі алгоритми зможуть вибрати за вас роботу або дружину/чоловіка, та самі вирішуватимуть чи взяти вас на роботу, чи дати вам кредит і вкажуть чи підніме центральний банк процентну ставку. 

 

І якщо ви запитаєте, чому вам не дали кредит або чому банк не підняв процентну ставку, відповідь буде одна й та сама: «Комп'ютер сказав ні». 

 

А що обмеженому людському мозку не вистачає біологічних знань, обчислювальної потужності і даних, то люди просто не зможуть зрозуміти рішення комп’ютера.

 

Тому навіть, здавалося б, у вільних країнах, люди втратять контроль над власними життями і перестануть розуміти державну політику. 

 

Навіть сьогодні фінансову систему розуміє лише приблизно 1% людей. А через кілька десятиріч цей відсоток дорівнюватиме нулю.

 

ФІЛОСОФСЬКА КРИЗА

 

Ми, люди, звикли думати про життя, як про драму прийняття рішень. 

 

Але у що перетвориться значення людського життя, якщо більшість рішень прийматимуть алгоритми? 

 

У нас навіть немає філософських моделей для розуміння такого існування!

 

Звичайна суперечка між філософами і політиками раніше виглядала так: філософи діляться безліччю фантастичних ідей, а політики у відповідь терпляче пояснюють, що для того, аби втілити ці ідеї в життя, їм не вистачає коштів. 

 

Тепер ми опинилися в протилежній ситуації, ми перебуваємо на порозі філософського банкрутства. 

 

Революції-близнюки — інфо-та біо-технологій — подарували політикам і бізнесменам можливість створити пекло або рай, а філософам стало вкрай важко концептуалізувати те, як новий рай чи пекло виглядатиме, і це дуже небезпечна ситуація.

 

Якщо нам не вдасться осмислити ідею нового раю вчасно, нас легко зможуть ввести в оману наївними утопіями. А якщо не вдасться вчасно концептуалізувати нове пекло — ми можемо опинитися замкненими в ньому без будь-якої можливості вийти.

 

РОЗУМНИЙ ЗАДУМ

 

У наступні десятиріччя технології можуть змінити не лише економіку, політику і філософію, але й біологію. ШІ та біотехнології дадуть нам богоподібні можливості, ми навіть зможемо створювати абсолютно нові форми життя. 

 

Після чотирьох мільярдів років формування органічного життя на планеті шляхом природного відбору, ми опинилися на порозі нової ери, де неорганічне життя буде сформовано розумним задумом. Наш розумний задум стане новою рушійною силою еволюції.

 

Отже, користуючись новими богоподібними силами творення, ми можемо припуститися помилок вселенського рівня. 

 

Можливо, уряди та корпорації використовуватимуть технології для посилення потрібних їм людських навичок, таких як розум і дисципліна, натомість нехтуючи іншими людськими навичками, такими як співчуття, художня чутливість і духовність. 

 

Результатом може стати раса дуже розумних і дуже дисциплінованих людей, яким водночас не вистачатиме співчуття, вміння творити і духовної глибини.

 

Звичайно, це не пророцтва, а просто те, що може статися. Використання технологій ні в жодному разі не визначено наперед. 

 

У ХХ сторіччі люди використовували технології індустріальної революції, щоби побудувати дуже різні суспільства — фашистську диктатуру, комуністичний режим, ліберальну демократію — те саме станеться в ХХІ сторіччі. 

 

ШІ та біотехнології, безумовно, змінять світ, але ми можемо використати їх, аби створити дуже різні суспільства.

 

СПРАВЖНІЙ НАЦІОНАЛІЗМ Є ГЛОБАЛІЗМОМ

 

Якщо ви боїтеся чогось з того, про що я розповів, ви можете щось зробити, але для чогось по-справжньому ефективного нам потрібна міжнародна співпраця.

 

Усі три екзистенційні проблеми, з якими ми зіткнулися — це глобальні проблеми, які потребують спільного вирішення. 

 

Коли будь-який лідер каже: «Моя країна понад усе», ми повинні нагадувати цьому лідеру, що окрема країна не зможе самостійно запобігти ядерній війні чи зупинити екологічний колапс. 

 

І немає країни, яка може регулювати діяльність ШІ і біоінженерії самостійно. 

 

Будь-яка країна може сказати: «Гей, ми не хочемо розробляти роботів-убивць або займатися генною інженерією немовлят, ми хороші! Але не наші вороги, їм не можна довіряти, можливо, вони теж це захочуть робити, тому ми зробимо це першими». 

 

Якщо ми дозволимо такій гонці озброєнь піти у таких галузях як ШІ та біоінженерія, то вже не важливо, хто в ній переможе, бо переможеним буде все людство.

 

На жаль зараз, якраз тоді, коли міжнародна співпраця є потрібною більше, ніж будь-коли, деякі з наймогутніших країн і світових лідерів навмисно цьому протидіють. 

 

Такі лідери як президент США [Дональд Трамп] кажуть нам, що між націоналізмом і глобалізмом є повне протиріччя, тому треба вибрати націоналізм, але це небезпечна помилка! 

 

Насправді немає жодного протиріччя між націоналізмом і глобалізмом, бо націоналізм — це не про те, щоби ненавидіти іноземців. 

Націоналізм — це про любов до своїх співгромадян, і в ХХІ сторіччі, щоби захистити безпеку та майбутнє своїх співгромадян, треба співпрацювати з іноземцями.

 

Хороший націоналіст ХХІ сторічч має бути водночас і глобалістом. 

 

Глобалізм — це не створення глобального уряду, відмова від усіх народних традицій чи відкриття кордонів для нескінченних мігрантів. 

 

Глобалізм — це підпорядкування певним глобальним правилам. 

 

Правилам, які не заперечують унікальність кожного народу, а лише регулюють стосунки між ними. 

 

Чудова модель — це Чемпіонати світу з футболу. Це змагання між країнами, де люди затято вболівають за свою національну команду, але водночас це і приголомшливий приклад світової гармонії. Франція не може грати проти Хорватії, якщо ці країни не погодяться з одними і тими ж правилами гри. 

 

Це глобалізм у дії, і якщо вам подобається Чемпіонат світу з футболу — то ви вже глобаліст.

 

Сподіваюся, що країни можуть прийти до загальних правил не лише у футболі, але і в тому, як запобігти екологічному колапсу, врегулювати небезпечні технології та зменшити світову нерівність. 

 

Важливо переконатися в тому, що ШІ приносить користь працівникам текстильної промисловості в Мексиці, а не лише американським розробникам програмного забезпечення. 

 

Звичайно, це набагато складніше, ніж футбол, але це зовсім не неможливо, бо неможливого ми вже досягли. 

 

Ми вже вибралися з небезпечних джунґлів, в яких жили всю нашу історію.

 

ЗАКОН ДЖУНҐЛІВ

 

Тисячі років люди жили за законом «джунґлів», перебуваючи в стані постійної війни. 

 

Закон «джунґлів» казав, що завжди є висока ймовірність того, що між будь-якими двома сусідніми країнами наступного року почнеться війна. 

 

Мир означав лише тимчасову відсутність війни. Коли мир був, наприклад, між Афінами і Спартою чи Францією і Німеччиною — це означало, що зараз вони не воюють, але наступного року цілком можуть почати.

 

Тисячі років люди думали, що це є неминучим, але за останні кілька десятиріч людство змогло зробити неможливе — побороти цей закон і втекти з «джунґлів». 

 

Ми створили ліберальний світовий порядок, заснований на правилах, який, незважаючи на безліч вад, дозволив людству увійти в найбільш плідну і мирну епоху в історії людства. 

 

Змінилося саме розуміння поняття «мир», тепер це не тимчасова відсутність війни, а її малоймовірність.

 

Зараз у світі є безліч країн, які майже неможливо уявити у стані війни один проти одного наступного року. Наприклад, Франція і Німеччина. 

 

У деяких куточках світу, звісно, йде війна (я сам родом з Близького Сходу, тож добре про це знаю), але це не має спотворювати глобальну картину. 

 

Зараз під час бойових дій гине менше, ніж від самовбивств, а порох є меншою небезпекою для життя, ніж цукор. 

 

Більшість країн, з деякими винятками, як наприклад Московія, навіть не мріють про завоювання й анексії сусідів, тому більшість країн може дозволити собі витрачати лише 2% свого Внутрішнього Валового Продукту на оборону і витрачати набагато більше на освіту й охорону здоров’я.

 

Це вже не «джунґлі». 

 

На жаль, ми настільки звикли до цієї чудової ситуації, що приймаємо її як належне, а отже — ми стали надзвичайно безпечними. 

 

Замість того, щоби робити все, що в наших силах, щоби посилити крихкий світовий порядок, країни нехтують ним і навіть навмисно йому протидіють...

 

АБО МИ ПОЧНЕМО ДІЯТИ, АБО ВИЖИВУТЬ ЛИШЕ ЩУРІ

 

Світовий порядок зараз є схожим на будинок, у якому всі живуть, але ніхто його не лагодить. Він може протриматися ще кілька років, але якщо ми продовжимо в тому ж дусі — він зруйнується, і ми знову повернемося в «джунглі» перманентних воєн.

 

Ми забули, що це таке, але повірте мені як історику, ви не захочете туди повертатися. Там набагато гірше, ніж ви думаєте. 

 

Так, наш вид еволюціонував у цих «джунґлях» — і навіть процвітав тисячі років, але повернувшись туди з новими потужними технологіями ХХІ сторіччя, ми, найімовірніше, повністю знищимо себе. 

 

Звичайно, навіть якщо ми зникнемо, це не стане кінцем самого світу. Щось нас переживе, наприклад, щури, які свого часу зможуть відновити якусь цивілізацію. 

 

Може, пацюки тоді зможуть навчитися на наших помилках, але я більше покладаю надії на світових лідерів, які зібралися тут, а не на щурів.

*

Юваль Ной Харарі — історик та письменник з Ізраїлю, автор абсолютних бестселерів останніх років у світі: «Людина Розумна» (2014), «Людина Божественна» (2016) та «21 урок для ХХІ сторіччя» (2018).

Відеозапис його виступу у Давосі:https://youtu.be/gG6WnMb9Fho

Turlough Conway, Byline Times, 25.02.2020

 

Автор статті розповідає про те, як нова судова справа проти прем'єр-міністра Великої Британії викликає дедалі більше питань щодо відмивання коштів у Лондоні та зв’язків консерваторів з московитами.

 

Позов Аджіта Чемберса, колишньої зірки телешоу «Dragon’s Den» та бізнесмена з Брайтона — який заявив, що Боріс Джонсон "вкрав" його ідею-проект про відкриття 26 колишніх станцій метро у якості туристичних пам'яток — окрім іншого також розкриває, як й Дмитро Фірташ, пропутінський олігарх з України зумів захопити відомий історичний об‘єкт в центрі Лондона, хоча він у той час перебував під міжнародним обвинуваченням ФБР США.

 

У 2013 році Чемберс відмовився від аукціону щодо історичної підземної станції "Бромптон-Роуд", розташованої у заможному районі західного Лондона, через занепокоєння щодо власної безпеки, але тепер він вважає, що весь процес торгів був сфальшованим, бо ту зараз непотрібну станцію продали ... Дмитрові Фірташу, донору Консервативної партії, який відомий уряду Великої Британії та міжнародним службам безпеки як серйозна загроза для безпеки.

 

У 2016 році розслідування відомого британського телеканалу Channel 4 "Великий житловий скандал" показало, що Міністерство оборони Великої Британії фактично відклало виплату в розмірі £33,000,000 від повної ціни на станцію обсягом £53,000,000 на необмежений час. Це по суті надало Фірташу безподаткову позику обсягом £33,000,000 за рахунок британських платників податків.

 

Через два тижні після цього продажу Фірташа заарештували за міжнародним обвинуваченням ФБР за статтями «рекет» і «відмивання коштів». А ще через тиждень Фірташа було відпущено під рекордну заставу, внесену Васілієм Анісімовим, мільярдером, який очолює Федерацію дзюдо Московії та є близьким до президента Владіміра Путіна.

 

Попри заклики депутата парламенту, Гелен Ґудман, використати Розпорядження про необґрунтоване збагачення щодо Фірташа, щоби повернути майно Бромптон-Роуд платникам податків Великої Британії, британський уряд з того часу не вжив жодних заходів.

 

У 2019 році Банку ВТБ, який контролює уряд Московії, було надано розпорядження на заморожування лондонської нерухомості Фірташа, зокрема станції Бромптон-Роуд. 

 

В результаті, борг Фірташа обсягом £33,000,000 зараз, схоже, є поза межами доступності для британських платників податків.

 

ЯК УРЯД МІГ НЕ ЗНАТИ?

 

Марк Ланкастер, заступник держсекретаря парламенту з питань захисту персоналу, заявив, що Міністерству Оборони не знало про розслідування ФБР на момент продажу майна. Однак навіть тоді навпроти прізвища Фірташ на найвищому рівні британського уряду вже майорів «червоний прапорець».

 

У 2010 році баронесу Ліліан Полін Невіл-Джонс, яка в уряді Девіда Кемерона обіймала посаду Державного міністра з питань безпеки та протидії тероризму, не було призначено на посаду Радника з національної безпеки через озвучені спецслужбою MI5 загрози безпеці через її зв’язки з Фірташем. Вона брала пожертви від Роберта Шетлера-Джонса, генерального директора глобальної мережі холдингу компаній Фірташа, «Group DF».

 

У MI5 вважали Фірташа маріонеткою Сємьона Моґілєвіча, одного з найбільш розшукуваних ФБР злочинців і «начальника начальників» більшості московитських злочинних синдикатів у всьому світі.

 

У конфіденційному дописі, опублікованому WikiLeaks серед низки дипломатичних телеграм у 2010 році, посол США в Україні ще тоді стверджував, що Фірташ визнав, що власне головний бос підземного світу — Моґілєвіч — стоїть за його газовою імперією. Насправді Моґілєвіч перебував під слідством ФБР з 2006 року разом з іншою компанією Фірташа — РосУкрЕнерго (РУЕ).

 

РУЕ купувала газ у московитського державного газового гіганта "Газпром" і монополізувала його продаж в Україні з величезними прибутками. Ці надприбутки потім переводились у готівку та використовувались для фінансування тодішнього президента України, Віктора Януковича, і використовувались для утримання його під контролем Кремля.

 

Хоча обвинувальний акт оприлюднили для громадськості у червні 2013 року, США попросили Австрію заарештувати олігарха аж 4 листопада 2013 року. 

 

Зважаючи на тісну співпрацю між розвідувальними службами в правоохоронцями США та Великої Британії є велика ймовірність, що британська розвідка добре знала б про цю подію. Тим більше, що це було за кілька тижнів до того, як 25 листопада 2013 було узгоджено продаж між Міністерством Оборони та Фірташем і за кілька місяців до фактичного завершення продажу 27 лютого 2014.

 

Крім того, 11 листопада 2013 в Південній окрузі штату Нью-Йорк тоді ще ув’язненою екс-прем'єр-міністром України Юлією Тимошенко було ініційовано судову справу проти Фірташа та Моґілєвіча. 39 фіктивних компаній, контрольованих Фірташем, було названо засобами для відмивання грошей, і ця справа Тимошенко детально описувала вплив Фірташа на уряд Януковича. До речі, ув’язнення самої Тимошенко двічі засуджувалося резолюціями Сенату США.

 

ПІДТРИМКА КОЛИШНЬОГО УКРАЇНСЬКОГО ПРЕЗИДЕНТА

 

Фірташ був дуже близьким до пропутінського президента України Януковича, головним лобістом якого в Европі та США був Пол Манафорт - колишній керівник президентської кампанії Дональда Трампа, який зараз перебуває у в'язниці за різні правопорушення, зокрема за незадеклароване лобіювання інтересів колишнього керівництва України.

 

Янукович покинув Україну після Майдану – революції 2014 року, коли українці вийшли на вулиці, вимагаючи тісніших зв’язків своєї країни з Евросоюзом, а не з Московією.

 

Це неймовірно, але продаж станції Бромптон-Роуд стався вже після Майдану, а першою відомою українською фігурою, яка звернулася до МЗС Великої Британії у зв'язку з бурхливими подіями в Україні, був ... сам Фірташ. Про ту зустріч в МЗС домовились чинний Міністр з цифрових питань, культури та засобів масової інформації, Джон Віттінґдейл, та Річард Спрінг - вони обидвоє були членами правління Британської Української Спілки (BUS), яку фінансує ... Фірташ.

 

Раніше Фірташ робив суттєві пожертви для Консервативної партії через свого помічника, Шетлер-Джонса. Віттінґдейл здійснив багато поїздок до України за рахунок Британської Української Спілки. Крім того, у жовтні 2013 року Віттінґдейл був членом оргкомітету фестивалю «Дні України» в Лондоні, який фінансували Group DF та благодійний фонд Фірташа.

 

Згодом Фірташа було удостоєно честі стати першим бізнесменом, який відкрив Лондонську Фондову Біржу після урочистого відкриття фестивалю в Палаті громад. 

 

Цей захід проходив під патронатом тодішнього президента Януковича та за підтримки тодішнього мера Лондона, а нинішнього прем'єр-міністра — Боріса Джонсона.

 

Марк Ланкастер також сказав, що продаж станції відбувся відповідно до звичайних відомчих процедур, як це доручено Казначейству. Ці правила визначають, що старший відповідальний офіцер Міністерства Оборони який займався наглядом за продажем, координував свої дії з маркетинговим агентом, Джоунсом Ленґом ЛаСаллем на всіх етапах процесу.

 

Згідно з інструкціями, перш ніж взяти на себе якісь зобов’язання, слід здійснити оцінку ризику "угоди", яка повинна врахувати проблеми, пов'язані з відмиванням грошей, з історією дій покупця та можливістю завершити транзакцію. 

 

Також обов’язково потрібна дуже ретельна фінансова перевірка перед оголошенням повних зобов’язань щодо транзакції, щоби гарантувати, що купівля-продаж проходять належним чином, і що продаж демонструє належне співвідношення коштів у вигляді досягнутої ціни та отриманих вигод.

 

ЗЛОЧИН У ДЕРЖАПАРАТІ

 

Єдиною особю, яка висловила серйозну стурбованість тим, що в той час не дотримувались належного процесу і що платники податків не отримали належного співвідношення ціни та собівартості від продажу державного активу, був Аджіт Чемберс, який займався покупкою майна у 2013 році.

 

Чемберс розповів виданню Byline Times, що він задумав перетворити непридатні станції метро в Лондоні на туристичні пам'ятки ще у 2009 році, і що він почав співпрацювати з тодішнім мером Лондона Борисом Джонсоном, щоби вивести цей проект на ринок.

 

У ролі міського голови Джонсон також був керівником Департаменту транспорту Лондона (TfL), який володів багатьма з цих станцій. Але в незвичному випадку з Бромптон-Роуд, TfL володів лише платформами, тоді як Міністерство Оборони володіло рештою приміщення.

 

Правила Держскарбниці дозволили Міністерству Оборони розпоряджатися станцією Бромптон-Роуд за ціною менше ринкової, беручи до уваги інші фактори — зокрема економічну, культурну та соціальну цінність і туризм — останній фактор якраз і був метою пропозиції Чемберса купити станцію.

 

За підтримки Вінса Кейбла, тодішнього держсекретаря з питань бізнесу, інновацій та навичок, Чемберс запросив 60 депутатів для огляду об’єкта, щоб оцінити плани. Він запропонував придбати станцію за £50,000,000 (приблизно за ринковою вартістю) і перетворити її на універсальний центр різного профілю — музеї, магазини, сади та житлові приміщення, що мало врешті принести у скарбницю понад £200,000,000 у вигляді податків. 

 

Чемберс однайомив зі своїми планами тодішнього прем'єр-міністра Девіда Кемеронв на Даунінг-Стріт, а також зустрівся з Міністром оборони та Борисом Джонсоном в кабінеті мера в мерії, де він представив заплановані плани (які ми бачили і вByline Times). В цих планах ринкову оцінку об’єкта була визначено у £100,000,000.

 

Однак Чемберс був абсолютно шокованим, коли він дізнався посеред 2013 року, що об’єкт тепер повинен продаватися на відкритому аукціоні. Він розповів Byline Times, що, на його переконання, це пов'язано з інтересом Фірташа до цього об’єкту нерухомості поруч зі своїм особняком, яким він володіє на Cottage Place.

 

Тодішній голова Комітету парламенту з питань оборони написав окремого листа тодішньому держсекретарю з питань оборони Філіпу Гаммону, щоб висловити занепокоєння Палати громад.

 

Чемберс заявив Byline Times, що він вважає, що тодішній мер Лондона Борис Джонсон ввів у оману Вінса Кейбла щодо рівня деталізації та фінансування його проекту. Він вважає, що процес проведення торгів на відкритому аукціоні був помилковим, і що іншим учасникам не було надано належного доступу до об'єкта для проведення ретельних юридичних процедур. 

 

За словами Чемберса, в останні дні перед аукціоном якийсь українець настільки загрозливо з’являвся перед його апартаментами, що Чемберс був змушеним найняти службу охорони та відмовитися від участі в аукціоні. Зараз Чемберс подає до суду на Джонсона за «злочинну діяльність на державній посаді».

 

Втрата £80,000,000 податків через цю угоду викликає багато питань щодо впливу пропутінських людей на Велику Британію та щодо вливання «брудних» грошей у Лондон.

 

Чому уряд Великої Британії погодився продати колишню станцію метро олігархові, якого вже підозрювали у відмиванні грошей для московитського «підземного світу»? Чому розпродаж продовжився, незважаючи на розвіддані про те, що Фірташ був прямим агентом Кремля та був причетним до режиму, який тільки-но вбив понад 100 людей в Україні? Чому старші діячі Консервативної партії прийняли великі пожертви від такої людини? І чому не відбулось повного офіційного розслідування скандалу?

 

Тим часом доповідь Комітету з питань розвідки та безпеки про вплив Московії на Велику Британію, яку дозволили опублікувати ще пів року тому, досі залишається неопублікованою. 

 

Можливо, що зокрема і через цю історію Боріс Джонсон і не хоче її оприлюднити.

 

переклад українською — Angelica Gordon

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles