logo

Charlie Savage, Eric Schmitt, Michael Schwirtz, The New York Times, 26.06.2020

 

Працівники американської розвідки дійшли висновку, що спецпідрозділ військової розвідки Московії таємно пропонував талібанським бойовикам винагороду за вбитих вояків коаліційних сил в Афґаністані, зокрема за вбивство американських військових — і це було вже під час переговорного процесу з укладення миру для завершення цієї довготривалої війни.

 

США ще декілька місяців тому дійшли висновку, що московський спецпідрозділ (29155 — прим. Radio Lemberg), якого позв’язують зі спробами замахів та іншими прихованими операціями в Европі (зокрема отруєння Скрипалів у Солзбері — прим. Radio Lemberg), метою яких є дестабілізувати Захід чи помститися перебіжчикам, минулого року таємно пропонував винагороду за успішні атаки.

 

Розвідка США є переконаною, що ісламські бойовики чи позв’язані з ними добре озброєні кримінальні елементи отримують грошові винагороди. У 2019 році у боях в Афґаністані було вбито 20 американських солдат, але неясно, які саме з тих смертей є під підозрою.

 

Працівники американських розвідорганів кажуть, що з одержаними даними ознайомили президента Трампа, і що Рада Національної Безпеки Білого Дому обговорювала проблему на міжвідомчій зустрічі наприкінці березня. Чиновники розробили план потенційних варіантів реагування на повідомлення, починаючи від дипломатичної скарги Москві і вимоги припинити свої злочинні дії, і закінчуючи новими санкціями та іншою можливою реакцією. Однак будь-який крок ще має затвердити Білий Дім.

 

Операція зі заохочення вбивств солдат США та НАТО є серйозною та провокативною ескалацією того, що американські та афґанські посадовці називають московською підтримкою Талібану, і це є першим випадком, коли стало відомо, що московські шпигуни організовують атаки на вояків Заходу.

 

Будь яка співпраця з Талібаном, яка закінчувалася смертями американських вояків, є також серйозною ескалацією московської так званої гібридної війни проти США — стратегії дестабілізувальних заходів шляхом поєднання таких тактик, як кібератаки, поширення фейкових новин та приховані військові операції, які Кремль завжди заперечує.

 

Прес-секретар президента Владіміра Путіна — Дмітрій Пєсков — сказав, що Кремль про такі звинувачення ніхто не повідомив. «Якщо хтось висунить їх нам, то ми відповімо на них», — сказав він.

 

Речник Талібану — Забіула Муджагід — заперечив, що повстанці «мають будь-які зв’язки з будь-якою розвідслужбою» і назвав повідомлення про це спробами дискредитувати їх.

 

«Такі угоди з московською розвідкою є безпідставними. Ми роками вибирали собі цілі та самі за допомогою своїх ресурсів проводили операції зі вбивств, — сказав він. — Але все змінилоя після нашої угоди з американцями. Їхні життя — в безпеці, і ми не атакуємо їх».

 

Спікери Ради Національної Безпеки, Пентагону, Державного департаменту та ЦРУ відмовилися надавати коментар.

 

Чиновники, дотичні до розвідслужб не пояснили, чому Білий Дім не поспішає реагувати на дані про Московію.

 

Трамп же притримується люб’язного підходу до Московії, хоча деякі з його найближчих радників, зокрема держсекретар Майк Помпео, закликають до жорсткішої політики щодо Москви.

 

На гельсінському саміті у Фінляндії у 2018 році Трамп твердо заявив, що вірить словам Путіна про те, що Кремль не втручався у президентські вибори 2016 року, хоча керівництво американських розвідслужб в цілому погодилося, що втручання було. Трамп також розкритикував закон про санкції проти Московії, коли він його підписав після того, як величезною більшістю голосів його прийняли в Конґресі. Крім того, американський президент неодноразово робив заяви, які відверто підривали роль НАТО у спротиві московській агресії в Европі.

 

Чиновники, які погодилися говорити на умовах анонімності, описують тонкощі розвідки та внутрішні обмеження. Вони сказали, що цю інформацію (про платню Талібану — прим. перекладача) тримали у великому секреті. Проте, цього тижня адміністрація президента її багато обговорювала, зокрема поділилася цією інформацією з британським урядом, адже британські сили теж були під загрозою.

 

Повідомляють, що розвідка у своєму висновку базувалася щонайменше на допитах захоплених афґанських бойовиків та злочинців. Працівники розвідки не описали механізм цієї московської спецоперації, зокрема як обирали мішені для атак чи як гроші переходили з рук в руки. Також неясно, чи московські оперативники були безпосередньо в Афґаністані чи вони зустрічалися зі своїми талібанськими партнерами деінде.

 

Ці одкровення (про московську спецоперацію — прим. перекладача) попали у фокус уваги адміністрації Трампа у досить неспокіний та сумнівний час. Хоч розвідка зібрала всі дані ще на початку року, міжвідомча зустріч у Білому Домі відбулася тоді, коли криза з коронавірусною пандемією набирала обертів, а робота в багатьох штатах через неї припинялася.

 

Мало того, через те, що пан Трамп прагне бути переобраним у листопаді, він хоче досягти миру з Талібаном, щоби завершити війну в Афґаністані.

 

І американські, і афґанські посадовці й раніше звинувачували Московію у наданні Талібану стрілецької зброї та іншої підтримки, що призводить до подальшої дестабілізації, хоча уряд Московії продовжує називати такі звинувачення безпідставними та «порожніми плітками».

 

«У нас з Московією в Афґаністані однакові інтереси, тож вони очевидно діють на підрив наших інтересів», — сказав в інтерв’ю BBC у 2018 році командир американських сил в Афґаністані — генерал Джон Ніколсон.

 

Хоч сили коаліції і зазнали низки бойових втрат минулого літа та на початку осені, з того часу було вбито лише декількох вояків. Четверо американців загинули в бою на початку 2020 року, проте Талібан не атакує американських позицій після лютневої угоди

 

Американські війська теж різко зменшили свою активність за межами баз розташування та скоротили кількість атак через коронавірус.

 

Хоч працівники розвідки і сказали, що вони є впевненими в тому, що московські оперативники пропонували та платили грошові винагороди афґанським бойовиками за вбивство американців, але їм невідомо, на якому саме високому рівні керівництва Московії цю приховану спецоперацію було затверджено, і якою може бути її мета.

 

Деякі посадовці припускають, що таким чином московити мстяться силам НАТО за бої у Сирії в 2018 році, під час яких американські вояки вбили кілька сотень вояків про-сирійських сил, зокрема багатьох московських найманців, під час наступу на американський аванпост. Також припускають, що московити просто намагаються зруйнувати мирні перемовини, щоб США й надалі застягли в Афґаністані. Їхні мотиви залишаються незрозумілими.

 

Причетні до справи посадовці сказали, що уряд вважає цю спецоперацію творінням спецідрозділу 29155 — частини московської військової розвідки, відомої під назвою ГРУ. Цей спецпідрозділ також позв’язують з отруєнням нервово-паралітичною речовиною у Солзбері у 2018 році колишнього агента ГРУ — Сєрґєя Скріпаля, який працював на британську розвідку, та його доньки.

 

Західна розвідка стверджує, що цей спецпідрозділ, який вже діє більше 10 років, спеціально скеровано Кремлем нароведення кампанії з дестабілізації ситуації в західних країнах — шляхом диверсій, саботажів і вбивств. Окрім отруєння 2018 року, агенти ГРУ є відповідальними за спробу державного заколоту в Чорногорії в 2016 році та в отруєнні виробника зброї в Болгарії торік.

 

Посадовці американської розвідки стверджують, що саме ГРУ було і в центрі прихованих спроб Москви втрутитися в президентські вибори США 2016 року. Ще за декілька місяців до цих виборів, американці звинувачували два спецпідрозділи ГРУ, відомі під номерами 26165 та 74455, у гакінгу серверів Демократичної партії та використанні WikiLeaks для публікації внутрішніх переписок.

 

Те, як Трамп обходиться з питаннями стосовно Московії та Путіна, особливо критикують частково через те, що метою всіх вище згаданих дій було допомогти йому на виборах. Розслідування спеціального прокурора дізналося, що кампанія Трампа заохочувала втручання Московії та сподівалася скористатися нею, проте це розслідування не знайшло достатньо доказів для того, щоби довести, що помічники Трампа брали участь у будь-якій злочинні змові з Москвою.

 

Пов’язані зі спецпідрозділом 29155 операції є набагато брутальнішими, ніж ті, які виконувалися московськими кіберпідрозділами. Його офіцерів часто називають військовими ветеранами, які пройшли багато років служби, і які в деяких випадках навіть воювали у програній війні СРСР в Афґаністані в 1980-х роках. Ще ніколи цей підрозділ не звинувачували в організації атак проти солдат західної коаліції, проте знайомі з його операціями американські посадовці кажуть, що цей спецпідрозділ активно діє в Афґаністані вже багато років.

 

Хоча Московія й оголосила Талібан терористичною організацією в 2003 році, в останні роки відносини між ними покращуються. Представники Талібану приїжджали до Москви на мирні перемовини разом з іншими відомими афґанцями, зокрема з колишнім президентом Гамідом Карзаї. На цих перемовинах не були присутніми ні представники чинного уряду в Афґаністані, ні представники США. І схоже, що тоді вони діяли всупереч спробам американців покласти край цьому конфлікту.

 

Talib Lavrov

Посередині — міністр закордонних справ Московії — Сєрґєй Лавров. Четвертий справа — голова політичного офісу «Талібан» в Катарі — Абдул Ґані Барадар. Третій справа — керівник політичного офісу «Талібан» — Шер Мохаммад Аббас Станакзай.

 

Викриття операції сталося тоді, коли пан Трамп заявив про свій намір запросити пана Путіна на розширену зустріч G7, однак напруга між американськими та московськими військами значно зростає.

 

Серед кількох останніх випадків можна згадати інциденти в міжнародному повітряному просторі неподалік берегів Аляски та над Чорним і Середземним морями, де військові лікати цих країн намагалися перехопити один одного.

Mark Mackinnon, The Glode and Mail, 20.06.2020

 

Шість років тому у Криму однієї темної ночі перед моїм авто з’явилися озброєні люди в масках. 

 

А що 15 років до цього я вже висвітлював деякі епізоди війни Московії проти Чеченії, то я відразу впізнав в цих озброєних людей московських спецпризначенців. Вони були не лише добре натренованими, але й носили відповідні ще зовсім новенькі чорні чоботи. Їхню позицію посилював цілий бронетранспортер, який дуже складно просто так надибати звичайним ополченцям.

 

Тоді я думав, що це справжня сенсація та новинна бомба. Я поспішив викласти на веб-сайт The Globe and Mail свою сенсацію: Біля військової бази у Севастополі помітили московських солдат, які, схоже, захоплювали стратегічні позиції в іншій частині півострова Крим, над яким Україна стрімко втрачала контроль.

 

А пізніше полізла  дезінформація. Кремль заперечив, що хоча б один московський вояк покинув свою базу. Інші кореспонденти згодом проїжджали повз той самий контрольно-пропускний пункт на дорозі Сімферополь-Севастополь та бачили лише різношерстних «ополченців» на тому місці, де я раніше бачив солдат. Тепер уже і я сам почав сумніватися у побаченому мною перед цим, через що у моїй відразу відредагованій тоді статті на веб-сайті The Globe and Mail досі йдеться про «підтримуваних Москвою бойовиків» на дорозі цієї ночі.

 

chaos tanks

 

Менш ніж за місяць після цього я вже стояв на Красній Площі у Москві та слухав промову Владіміра Путіна з оголошенням про анексію Криму. «Расія! Расія!» - кричала юрба навколо мене.

 

І лише через рік, у день річниці анексії Криму, головної історичної на сьогодні заслуги Путіна в його очах, президент Московії визнав, що навесні 2014 року в Криму справді діяли московські спецпризначенці. Тоді, коли я почув про все це від самого пана Путіна, я нарешті повністю повірив у те, що бачив на власні ж очі.

 

Москва

 

Сум’яття, туман війни, весь час є центральною частиною людського конфлікту. Але ніхто ще в історії не здогадався використовувати його саме так, як пан Путін, що вже 20 років керує Московією, та проводить практично нескінченні серії війн проти своїх ворогів і в Московії, і за кордоном.

 

Ця тактика допомогла зробити з посереднього агента КДБ  (якщо це звісно вся правда) лідера, який керує Московією настільки ж довго, наскільки правив востаннє Йосиф Сталін. За керівництва Путіна, дезінформація допомогла повернути розділеній та зануреній у хаос країні статус однієї з найпотужніших сил. І цей статус Кремль покаже уже цього тижня, бо Московія готується до великого військового параду, який стане першою важливою геполітичною подією з початку пандемії COVID-19.

 

Проте, попри ряди танків, солдат та ракетних установок з міжконтинентальними боєголовками, які є частиною святкування 75 річниці перемоги над нацистською Німеччиною, цей парад не покаже тієї зброї, яку Московія вже два десятки років використовує найефективніше.

 

Путін змінив наш світ, вправно розмивши межі між фактом і вигадкою, правдою і брехнею. Чи справді ісламські екстремісти з Чеченії підірвали сотні сплячих у багатоповерхівках людей у 1999 році, перш ніж Путін відправив туди війська, щоби покарати націю зрадників? Чи справді 15 років по тому мешканці Криму просили Путіна насильно анексувати їхню землю щоби врятувати їх від так званого «нацистського режиму» в Україні?

 

Питання не закінчувалися. Чи справді президент Башар Асад є простим лідером, який бореться проти «тероризму» в Сирії за допомогою військово-повітряних сил Московії? Чи справді всі смерті критиків Путіна в Московії є лише серією незв’язаних між собою інцидентів, про які сам президент нічого не знає? Чи можна вважати «русофобією» саме припущення втручання Кремля в американські президентські вибори 2016 року?

 

Якщо ви всі останні два десятки років велися на кремлівську пропаганду, то можете відповісти «так» на всі ці п’ять запитань вище. А навіть, якщо ні, то реальна відповідь уже не має значення. Справжня, дуже відчутна правда в тому, що Путін зробив те, що хотів у кожному згаданому випадку, і на ходу змінив нашу реальність.

 

Ще одна сувора правда після двадцяти років президенства колишнього агента КДБ Путіна, якого через дуже туманне минуле навіть назвали «Людиною нізвідки», полягає в тому, що він перемагає.

 

Військовий парад у середу мав би стати тріумфом, а такі світові лідери, як президенти Китаю — Сі Цзіньпін та Франції — Еммануель Макрон мали би стояти поряд з Путіним на Червоній площі, по якій повз них маршуватиме армія, що окупувала Крим.

 

Через пандемію COVID-19 на святкуванні буде менше лідерів, однак мало хто може сьогодні ігнорувати Кремль. Наступні плани Путіна є головною причиною неабиякого хвилювання не лише всередині Московії чи серед її найближчих сусідів, але й на теренах Близького Сходу, Балкан, Афґанітстану, а також  закутків Африки, де московський президент відновив більшість того впливу, який колись мав над цими територіями Радянський Союз.

 

Такі країни, як Україна та Сакартвело, які прагнули зв’язати свої долі з Заходом, натомість було занурено в «гібридні війни» — ще одне чорне творіння Путіна, яке поєднує в собі насилля, пропаганду та інші дестабілізуючі дії, якими Кремль паралізує економіку і політику обидвох країн, залишаючи їх залежними від Москви. Опинившись перед загрозою втратити свого давнього союзника в Сирії, Путін відправив на порятунок хиткої диктатури Асада свою армію. Це підсилене хвилями пропаганди вторгнення зробило Московію ключовим гравцем на всьому Близькому Сході: від Лівії до Ірану. Тим часом розслідувачі у США та Великій Британії досі намагаються з’ясувати, наскільки великою була роль московських «операцій впливу» у виборі Дональда Трампа президентом США та рішенні Великої Британії на референдумі 2016 року покинути Европейський Союз.

 

Ми живемо на створеній Кремлем піраміді сум’яття, у світі, де багато людей за чисту монету сприймають ті «альтернативні факти», які створила Москва. Серед них є й теорії змов, мета яких — поставити під сумнів правду про використання силами Асада хімічної зброї в Сирії чи правду про відповідальних за збиття малайзійського Боїнґа MH17 над частиною східної України, яку контролюють підтримувані Кремлем бойовики.

 

Ті, хто знають Путіна особисто, кажуть, що його світогляд є сформованим не лише його перебуванням в лавах КДБ, а й тим фактом, що він є дитям СРСР. «Справа не в нашій професії. Це наше покоління, — сказав Алєксандр Міхайлов, генерал-майор КДБ та ФСБ у відставці, який каже, що підтримує дружні стосунки з президентом. — Ми виросли у Радянському Союзі. Це та картинка світу, яку була перед очима».

 

Міхайлов каже, що Радянський Союз створив ціле покоління московитів з Путіним на чолі, які є готовими терпіти всілякі негаразди, як наприклад — запроваджені через анексію Криму санкції Заходу, заради досягнення національних цілей. «Ми знаємо, що таке Холодна війна, і як пережити її».

 

Вплив цього радянського спадку можна було побачити цього тижня, коли Путін написав для американського видання NationalInterestвеличезну статтю, в якій він спробував переінакшити історію Другої світової війни. За його версією, Сталін не мав іншого вибору, як на початку війни підписати пакт про ненапад з нацистською Німеччиною. Він також звинувачує Польщу у подіях, які призвели до розколу союзу нацистів та совєтів, і сказав, що анекія СРСР балтійських країн відбувалася згідно з «міжнародними та державними законами».

 

Путін пише, що світ мав почекати щоби зрозуміти це. «Нам усім потрібна правда та об’ктивність… Ігнорування уроків історії точно призведе до неминучих наслідків».

 

Якщо історія сформувала його світогляд, то КДБ відповідає за його загадковість, каже Міхайлов. Неможливість Заходу прочитати плани Путіна дозволила Московії здивувати світ своїми військовими вторгненнями в Сакартвело, Україну та Сирію.

 

Фьодор Лук’янов, головний редактор московського журналу з міжнародної політики «Московія в глобальній політиці»,  каже, що Путін скоріш є тактиком, а не стратегом. Він любить до кінця приховувати свої перед тим, як до них вдатися.

 

«Він дуже тверезо мислить про те, як усе працює. Він не має жодних ілюзій чи ідеології, лише суцільний прагматизм, — каже Лук’янов. – Він дійсно вірить, що будь-що може трапитися і єдиний правильний підхід — це готуватися до практично всього, готуватися реагувати та змінювати свою позицію, якщо станеться щось важливе».

 

Путін та його маніпуляції правдою, схоже, залишаться з нами ще на деякий час. А що в 2024 році має завершитися термін президенства Путіна, Кремль запропонував зміни до конституції, які теоретично дозволять Путіну залишитися при владі ще на десять років. З контрольованими Кремлем ЗМІ та забороною політичній опозиції збирати мітинги через пандемію результат референдуму 1 липня стосовно нової конституції вважають простою формальністю.

 

«Людина нізвідки» зробила з себе одного з найважливіших політиків у світі. А як саме це сталося залежить від тої версії історії, в яку ви вірите.

 

Дрезден, Німеччина

 

Туман недоведеної напівправди починається ще до того, як Путін став публічною фігурою. Він народився у Ленінграді (сьогодні Санкт-Петербург) та почав своє сходження до влади у КДБ, всесвітньо відомому органі колишнього СРСР, в якому, напевно, він і виплекав свій смак до обману. Путін пішов на роботу у КДБ у 1975 році, практично відразу після випуску з Ленінґрадського Державного університету, де він вивчав право. А вже в кінці 1980-х його призначили у Дрезден — промислове місто у Східній Німеччині, де, за його словами, він працював простим оперативником.

 

У своїх мемуарах «Перша особа», яку Путін написав після приголомшливого рішення Бориса Єльцина 1 січня 2000 року про відставку та призначення колишнього кадебіста президентом, новий лідер Московії описує життя у скромному домі неподалік від представництва КДБ у місті. Разом з тодішньою дружиною Людмилою вони могли прямо з вікна дивитися на те, як у дитячому садку грається їхня донька.

 

Ідеальний комуністичний світ Путіна розвалився у 1989 році, коли разом з Берлінським Муром почав руйнуватися і контроль Радянського Союзу над східною Европою. 5 грудня того ж року Дрезден приєднався до народного повстання. Кількатисячний натовп оточив місцевий офіс Штазі — секретної поліції Східної Німеччиниі, яку тоді всі боялися, а згодом повністю захопив будівлю. Невеличка група з кількох десятків людей рушила маршем на аванпост КДБ.

 

Те, що сталося потім, або справді було одним із вирішальних моментів у житті Путіна, або він та його оточення про це просто вигадали  згодом. Коли натовп зібрався біля офісу КДБ, Путін вийшов їм назустріч сам. Досконалою німецькою мовою він сказав їм, що ця будівля є власністю Радянського Союзу, і що солдати розстріляють будь-кого, хто перетне межу.

 

Він блефував. У своїх мемуарах Путін каже, що офіцери КДБ у Дрездені не те, щоб не мали наказ стріляти, вони взагалі не мали жодних наказів.

 

«Ми не могли нічого зробити без наказу з Москви. А Москва мовчить». Путін каже, що так йому відповіли на прохання відправити їм місцевий загін Червоної Армії. Він далі пише: «Склалося відчуття, що країни вже більше не існує. Що вона просто зникла».

 

chaos ausweis

 

Більшість історії є схожою на правду. The Globe and Mail віднайшло ідентифікаційну картку Путіна в архівах Штазі, які тепер відкриті для громадськості. Герберт Ваґнер, мешканець Дрездену, який був одним з лідерів протестів, а згодом і мером міста, сказав, що його друг, який жив неподалік від будівлі КДБ, впізнав у Путіні того чоловіка, що вийшов до натовпу 5 грудня 1989 року.

 

Все, що є поза цими підтвердженими фактами, заховано в тумані. За деякими свідченнями, зокрема документальним фільмом 2009 року, який показали на московському державному телебаченні, Путін розмахував пістолетом, коли переконував протестувальників відступити. Пан Ваґнер каже, що не пам’ятає нікого зі зброєю тієї ночі.

 

І ще, чому Путін вирішив звернутися саме до натовпу в цю ніч, а не його командира? The Globe and Mail поговорило з одним колишнім членом Штазі, який разом з Путіним інспектував військові установи. Ці двоє в останні дні Холодної війни розробили контррозвідувальні заходи для захисту установ від шпигунів НАТО. Цей офіцер сказав нам, що його особистий досвід роботи з майбутнім президентом Московії відрізняється від усього, що про нього офіційно відомо громадськості.

 

За словами офіцера, Путін був не простим оперативником, а цілим керівником відділу КДБ у Дрездені, і він жив не у скромній квартирі, звідки дивився за своєю донькою в дитячому садку, а у просторій віллі, зарезервованій для високопосадовця КДБ у цьому місті. Колишній офіцер каже, що знає про це, бо часто забирав Путіна з цієї вілли та возив його військовими об’єктами у східній Німеччині.

 

«Він був справжнім босом. Точно кажу», — стверджує колишній офіцер Штазі. The Globe and Mail не розкриває його особи, бо його сусіди не знають про його колишню роботу (архіви Штазі підтверджують, що 61-річний чоловік справді працював у таємній поліції Східної Німеччини під час перебування Путіна на службі у Дрездені).

 

Як доказ, колишній працівник Штазі показує на вітальні листівки з днем народження (теж зберігаються зараз в архівах), які голова дрезденського Штазі — Горст Бом відправляв Путіну кожного року. Простий оперативник точно не мав би до себе такої особливої уваги.

 

«Від щирого серця бажаю вам досягти ваших важливих цілей у боротьбі проти нашого спільного ворога», — написано в листівці, надісланій Путіну 7 жовтня 1987 року, коли офіцеру КДБ виповнилося 35. Внизу надрукованого листа вручну ще написано відправникові нотатку, щоби не забути про квіти та келих для пива. Горст Бом покінчив самогубством у лютому 1990 року, за кілька місяців до зникнення тої країни, якій він служив.

 

На питання, чому Путін у своїх мемуарах назвав себе простим оперативником та не сказав, як було насправді, колишній офіцер Штазі здвинув плечима: «Він – геній. Не здивований, що він зараз є президентом».

 

Лондон

 

Сьогодні нелегко зустрітися з Ахмедом Закаєвим. Колись високопоставлений член чеченського повстанського руху, його спікер у час війни, а тепер прем’р-міністр невизнаного уряду у вигнанні, зі зрозумілою обережністю думає, з ким зустрічатися і на яких умовах. Противники путінського режиму, а особливо чеченці, мають довгу історію часто загадкових смертей, а деколи смертей цілком зрозумілих.

 

Після довгого листування емейлами з посередником, час зустрічі нарешті настав. З міркувань безпеки локацію зустрічі мені повідомили лише під ранок, коли мало відбутися інтерв’ю.

 

Ми зустрілись з паном Закаєвим у його кабінеті у підвалі його дому в Лондоні, де він проживає з часу свого вигнання 2002 року. Стіни його скромного робочого місця заповнено світлинами Московії та Чеченії іншої ери. На одному  фото Закаєв сидить разом з чеченською делегацією за столом навпроти пана Єльцина, тоді дві сторони домовилися про кінець «Першої чеченської війни».

 

Проте, мир підійшов до кінця у вересні 1999 року, коли хтось почав підривати житлові будинки в Московії. Чотири великі вибухи того місяця, два в Москві, ще два у містах на півдні країни, вбили 367 людей.

 

chaos volgodonsk

 

Ледь не сталася і п’ята атака. 22 вересня 1999 мешканець одного з житлових будинків у Рязані, місті за 200 кілометрів на південний схід від Москви, забив у тривогу, коли помітив, як троє чоловіків несли до підвалу дому великі сумки. Тоді приїхала міліція та арештувала трьох чоловіків, які, як виявилося, були не чеченськими екстремістами, а агентами ФСБ, наступниці КДБ, якою Путін керував ще місяць перед цим.

 

Загнана в глухий кут, ФСБ почала не надто переконливо заявляти, що рязанський інцидент насправді був «навчанням», і що в клунках, які несли у підвал, насправді була не вибухівка, а цукор. Новопризначений прем’єр-міністр Путін дуже швидко звинуватив у всіх вибухах Чеченію та відправив московську армію перемогти напівнезалежну чеченську державу, що відразу зробило з нього найпопулярнішого політика в країні.

 

Московія мала відновити свій контроль над Чеченією та виправити той гіркий досвід (один із найганебніших), який переживала країна під час руйнівних 1990-х. Після десяти років невмілого правління Єльцена, з його вічно новими прем’єр-міністрами, яких швидко забували, країна тепер отримала сильного рішучого лідера, якого, за переконаннями багатьох московитів, країна і потребувала. Вже через кілька місяців Єльцин подав у відставку та оголосив Путіна виконувачем обов’язків президента.

 

З того часу ця Людина Нізвідки і тримає в своїх руках владу.

 

«Ці атаки скерував сам Путін. Не (наступник Путіна на посту глави ФСБ Ніколай) Патрушев, а Путін. Він був головою ФСБ, — каже Закаєв.

 

Як доказ, Закаєв перераховує імена противників президента, які звинуватили ФСБ у плануванні атак 1999 року. Алєксандр Лєбєдь, колишній генерал та політик, був «майже переконаним» у тому, що це влада спланувала ті вибухи. У 2002 році він загинув у трощі гелікоптера. Депутата Держдуми Сєрґєя Юшенкова, який розпочав розслідування підривів, застрелили біля його дому у 2003 році. Журналістка Анна Політковская, яка нещадно розкопувала справи ФСБ у Чеченії, теж загинула від пострілів у Москві 2006 року. А вже через місяць колишній агент КДБ Алєксандр Літвіненко, що написав книгу «Підірвати Московію» про ті п’ять вибухів, помер від отруєння радіоактивним полонієм у Лондоні.

 

«Вони всі мертві, — сказав Захаєв. — Все це було частиною спецоперації «Наступник»».

 

Операція «Наступник» звучить, як конспірологічна теорія, але вона насправді була в 1999 та 2000 роках. Такою неофіційної кодовою назвою кремлівські політтехнологи охрестили своє завдання змінити думку московитів на користь Людини Нізвідки. Незабаром сірий кардинал, про якого могли чути лише кілька московитів, став рішенням для всіх проблем держави. Там, де Єльцин програв «Першу чеченську війну», Путін приніс військову перемогу. Де були фінансові кризи 1990-х років, новий президент приніс таку бажану московитами стабільність.

 

Маріна Літвіновіч була частиною тієї спецоперації. Будучи членом групи «Фонд ефективної політики», який був дорадчим органом Кремля у стратегії зв’язків з громадськістю, вона мала створювати так звані «темники», «рекомендації» для ЗМІ про те, як висвітлювати нового президента. Спочатку ці інструкції надсилали лише тим медіа, яких контролювали дружні до Кремля олігархи. Але, коли Путін почав поглиблювати свою владу, а Кремль знищив усі критичні засоби масової інформації, «темники» розсилали вже кожній впливовій телевізійній станції в країні.

 

«В той час ці темники стали справжніми інструкціями пропаганди, — пригадує собі пані Літвіновіч, коли ми зустрілися з нею у московському кафе. — Вони повністю виключали справжню журналістику, де ти маєш давати різні думки та точки зору. Все це вважалося просто взагалі непотрібним».

 

Літвіновіч каже, що «Друга чеченська війна» була навмисно спровокованою. Документальний фільм, в якому розслідуються вибухи 1999 року, не дозволили пускати в ефір, як і всю критику війни. Замість цього московитів посадили на дієту національної пропаганди, яку підтримувалось лише світлинами Путіна в ролі «людини дії», де він сидить у кріслі другого пілота в кабіні московського винищувача, що сідає на посадку у захопленій чеченській столиці — місті Грозному.

 

Цей рецепт Путін повторює знову і знову вже двадцять років. Різні версії «правди», затуманення розуму націоналізмом, підозрілі смерті та військовий тріумф.

 

П'ятнадцять років після вибухів житлових будинків у Москві, коли я їхав головною дорогою Криму, я почав думати про ці торби з цукром у Рязані. Я почав думати про те, як двомільйонне населення цілого півострова затягнуло у промосковську лихоманку контрольованих Кремлем телевізійних станцій, які невтомно просували меседж, що революцію в Києві задумали «нацисти» щоби змести всі сліди московської мови та культури в Україні. Цим наративом навмисно перебільшували роль  праворадикальних націоналістичних організацій, які підтримували революцію.

 

«Якби Путіна зупинили в Чеченії, то не було б воєн ні в Сакартвело, ні в Україні, ні в Сирії, — сказав Закаєв, перш ніж його перервав телефонний дзвінок від Марії Літвіненко, вдови убитого екс-кдбіста. — Історія тоді б пішла зовсім інакше».

 

Москва

 

Коли світ очманів (принаймні у 2016 точно) від московського онлайн-вторгнення у західні вибори, ніхто не був більше здивованим, ніж пані Літвіновіч. Саме вона вважається тією жінкою, яка навчила Владіміра Путіна користуватися Інтернетом.

 

У 2001 році пані Літвіновіч була одним з молодих облич президентської адміністрації. Їй дали завдання підготувати тоді 49-річного президента до онлайн-сесії питань від виборців на кремлівському веб-сайті.

 

«Все це сталося у веселомі місці, ситуативній кімнаті під Кремлем. Це був ніби знімальний майданчик. Але, наскільки я зрозуміла, там була військова кімната, альтернативний центр командування для армії», — пригадує Літвіновіч.  

 

За її словами, їй дали пів години для того, щоби підготувати президента до онлайн-сесії. Google тоді все ще перебував у зародковому стані, але Літвіновіч показала Путінові, як користуватися Yahoo! та його московським еквівалентом — Yandex.

 

«Я намагалася пояснити все так, щоби він зрозумів. А що він працював у ФСБ і розумів, як працюють бази даних, я сказала, що інтернет — це величезна база даних, де ти можеш знайти все, що завгодно… Ми шукали деякі речі, але я не побачила якоїсь зацікавленості з його боку».

 

І справді, попри те сум’яття, яке Московія посіяла онлайн, сам Путін ніколи не використовував e-mail, вже не кажучи про соціальні мережі. Поки Трамп розкидується своїми поглядами у Twitter, Путін взаємодіє з громадськістю лише через формальні прес-релізи на веб-сайті Кремля, плюс телемарафон — багатогодинна прес-конференція з журналістами кожного грудня.

 

«Ніхто не може вгадати, що Путін думає чи планує, — сказав колишній агент КДБ Міхайлов в інтерв’ю, яке провели в московському офісі очолюваної ним асоціації ветеранів спецслужб. — Ви не можете грати в карти з Путіним, бо в його задній кишені завжди є шість джокерів».

 

В інтернеті джокерами називають тролів, анонімних твітер та фейсбук акаунтів, які перетворюють дискусії та своїх опонентів у бруд та сіють сумніви в тому, що реально, а що ні. І ніхто не використовує їх так, як путінська Московія.

 

Ту версію гібридної війни, яку Москва розгорнула в інтернеті, підтримують «ферми тролів», на яких працівникам платять за проклемлівські меседжі, які постять в анонімних офісах на всіх можливих платформах. Найвідомішою з цих ферм є «Аґенція Інтернет Досліджень» у рідному місті Путіна — Санкт-Петербурзі, якою формально володіє один із найближчих помічників президента — Євґєній Пріґожин.

 

У 2018 році спепрокурор Роберт Мюллер з ФБР звинуватив Пріґожина та його Аґенцію у «розгортанні справжньої інформаційної війни проти США».

 

Але найбільше шкоди завдано московській демократії.

 

Коли Путін вперше став президентом, він також міг взяти в народу великі повноваження. Операція «Наступник», яку розглядали суто як політичну кампанію, досягла своєї мети, коли широкий загал московитів переконали в тому, що Путін представляє такі потрібні для країни зміни. Президентські вибори 2000 року мали багато вад. Путінові тоді допомогли президентські адміністрація разом з могутніми олігархами, і він переміг, здобувши 53% голосів. І попри те тоді здавалося, що Московія є новою демократичною країною.

 

Вже мало хто казав те саме через чотири роки. Перший президентський термін Путіна був повним скандалів та провалів. Найбільше запам’яталися затонулий підводний човен «Курськ» з ядерними боєголовками та смертельна ситуація у московському театрі, де чеченці взяли людей у заручники, і де при штурмі спецпризначенців загинуло більше 200 осіб.  Але ЗМІ тоді були повністю під контролем Кремля, тож Путін отримував від них лиш похвалу і мало критики. Без серйозної політичної опозиції, Путін одержав перемогу у виборах 2004 року, набравши 71% голосів.

 

Кожні наступні вибори Московія все далі віддалялася від демократії, навіть якщо кремлівська пропаганда говорила московитам інакше.

 

У 2008 році Путін залишив посаду президента та сів у крісло прем’єр-міністра, щоби дотриматися конституційного правила двох послідовних президентських термінів. Головним досягненням роботи Дмітрія Мєдвєдєва в той час було подовження президентського терміну з чотирьох до шести років, щоби таким чином Путін, повернувшись до влади у 2012 році, міг просидіти на посаді вже аж до 2024 року.

 

І навіть цього виявилося недостатньо. У січні 2020 Кремль представив запропоновані зміни до конституції, які, найімовірніше, дозволять Путіну залишатися при владі ще десять років після 2024. І хоча рейтинг Путіна серйозно падає цього року (59% у квітні цього року — порівняно з 82% минулого року), результат референдуму вже наперед відомо.

 

Бонн, Німеччина

 

Один із найгнучкіших маневрів Путіна — це переконати московитів і багатьох навіть за кордоном країни в тому, що це він є тією єдиною персоною, яка може зберегти Московію єдиною. В багато чому це можна назвати самоствореним пророцтвом.

 

Націлюючись на незалежні медіа та ліберальних політиків, Кремль створив систему, де єдині партії, яким дозволено існувати, це або пропутінські партії, або фальшива опозиція з ультра-ліваками чи ультра-праваками. Посил був простим, але дієвим: Кремль не підтримують хіба фашисти чи комуністи.

 

Але, як і багато путінських історій, це було лише наполовину правдою.

 

Станіслав Бєлковскій, колишній політтехнолог Кремля, який зараз надає послуги розрізненій опозиції, каже, що Борис Єльцин міг змінити курс Московії 20 років тому, якби обрав молодого та харизматичного реформатора Бориса Нємцова своїм наступником, якому просто не пощастило стати заступником прем’єр-міністра у 1998 році, коли якраз почалася фінансова криза.

 

Практично неможливо уявити собі сьогоднішню Московію, якби Нємцов, що потім став одним з найбільш відвертих опонентів кремлівського авторитарного режиму, став президентом замість Путіна. Така можливість остаточно зникла у 2015 році, коли 55-річного Нємцова застрелили на мості неподалік від кремлівських червоних стін.

 

Його донька Жанна покинула країну невдовзі після похорону. Вона отримувала різні погрози через критику розслідування смерті батька. У 2017 році за вбивство засудили п’ятьох чеченців, але Нємцова стверджує, що замовників так і не покарали.

 

Пані Нємцова прямо не звинувачує у смерті свого батька самого Владіміра Путіна. Але вона каже, що нещадна пропаганда, яка мала розпалити національну ідею московитів після анексії Криму та конфронтації зі Заходом, зіграла свою роль.

 

«Люди були дійсно злими. Можна сказати, що в повітрі літала справжня ейфорія. Мало людей протистояли цій політиці стосовно Криму. Ті, хто її критикували, зокрема і мій батько, зазнавали атак, їх називали «національними зрадниками», — сказала Нємцова у Бонні, де вона донедавна працювала журналістом москвиномовного відділу німецького державного ЗМІ — Deutsche Welle.

 

«В тій атмосфері справді було дуже важко вижити. Ця пропаганда частково і призвела до того, що трапилося з моїм батьком. Ті, хто спланували вбивство думали, що це найкращий момент позбутися політичних опонентів. І вони мали рацію».

 

Але Московія, сказала далі Нємцова, знову змінюється, і ці зміни вже не може контролювати ні Путін, ні його машина пропаганди. Нємцова каже, що та хвиля патріотизму, яка спочатку вибухнула після анексії Криму та успіхів у Сирії, пройшла, а замість неї з’явилися хвилювання через падіння рівня життя. Багато московитів починають задумуватися, чому їхня влада може дозволити собі відправляти солдатів та винищувачі у Сирію, але не може дати своїм громадянам гідних послух з охорони здоров’я в багатьох регіонах Московії. Ці питання стають дедалі боліснішими особливо зараз, коли Московія є однією з тих країн, які найбільше постраждали від коронавірусної пандемії.

 

Говорячи ще до спалаху пандемії та ще до падіння путінських рейтингів, Нємцова передбачила, що московити почнуть виповзати з туману дезінформаціїта питати себе, а чи справді останні 20 років були хорошими для них. «Тактично Путін має деякі перемоги, - каже Нємцова. - Але стратегічно ми є лузерами».

 

переклад українською — Петро Козак

Джон Болтон, "Кімната, де це сталося", 23.06.2020 

 

РОЗДІЛ 14. КІНЕЦЬ ІДИЛІЇ

Україна є мало схожою на поле бою для зазіхання на американське президенство, та саме так сталося у 2019 році, коли все просто вибухнуло буквально через кілька днів після моєї відставки. Мій вибір часу для відставки не міг бути кращим. Я не лише був учасником і свідком великої частини катастрофи, коли вона розгорталася, але я також, здавалося, ризикував фігурувати (заради чи то добра, чи то зла) у лише четвертій серйозній спробі імпічменту президента в історії Америки. Протягом мого перебування у Західному крилі (Білого Дому) Трамп хотів робити те, що хотів, виходячи з того, що знав і що бачив як свої найкращі особисті інтереси. І з України він, здавалося, нарешті міг це все витиснути. 

 

Україна перебуває під інтенсивним московським політичним та економічним тиском. У 2014 році Москва організувала нелегітимну анексію Криму після військового втручання, це перша після 1945 року зміна европейських кордонів за допомогою військової сили. Московські війська залишилися дислокованими по всій території Донбасу на сході України, підтримуючи і фактично керуючи там сепаратистськими силами. Цей важливий московсько-американський диспут доводить, що через відмову вчасно прийняти України до НАТО ця велика, критично важлива країна залишилася вразливою до зусиль Путіна відновити московську гегемонію на теренах колишнього Радянського Союзу. На саміті НАТО в Бухаресті у квітні 2008 року Адміністрація Буша намагалася запросити Сакартвело й Україну до членства в НАТО, але проти цього виступили европейці, особливо Німеччина та Франція. Трагічні наслідки стали очевидними вже в серпні, коли московські війська вторглися в Сакартвело, фактично залишивши дві провінції під контролем Москви, і такими вони залишаються донині. Страждання України почалися пізніше, але схема була такою ж. Відповіддю стали західні санкції, але Московія за Адміністрації Обами не відкликала військ і не змінила своєї войовничої поведінки, відчуваючи ту помітну слабкість, яку Обама проявив у всьому світі. 

 

Трамп успадкував це фіаско, але він приділяв йому дуже мало уваги в перші два роки свого перебування на посаді, принаймні офіційно. У 2017 році Рекс Тіллерсон призначив Курта Волкера, колишнього офіцера закордонної служби, якого я знав і раніше, спеціальним представником з питань перемовинв щодо України. Моя перша зустріч з Волкером у цій ролі відбулася 10 травня 2018 року, коли він описав своє завдання та пріоритети. Тоді він виступав за "політику невизнання" анексії Криму Московією та її військової присутності на Донбасі та їхніх “кордонів”. Протягом усього мого перебування в Білому домі Волкер був його постійним відвідувачем, регулярно повідомляючи про свої зусилля. Коли я співпрацював зі своїми европейськими колегами щодо України та пов'язаних з нею питань, я зрозумів, що він корисний професіонал.

 

Моя перша велика зустріч з самою Україною в Адміністрації Трампа відбулася в 2018 році, коли я прилетів до Києва, щоб відзначити 24 серпня річницю проголошення незалежності України від Радянського Союзу у 1991. Джим Маттіс (міністр оборони) відвідував таку церемонію в 2017 році, відчуваючи, як і я, наскільки важливо демонструвати рішучість США на підтримку подальшої незалежності та життєздатності України. Зважаючи на односторонню анексію Криму, а також очевидну допомогу Московії та контроль над "опозиційними" силами на сході України, ця стурбованість була далеко не гіпотетичною.

 

Я приїхав зі Женеви напередодні вночі, після зустрічей з американсько-московських питань з Ніколаєм Патрушевим, моїм московським візаві, де я з радістю сказав їм, що лечу зі Швейцарії в Україну на урочистості. Тоді всі посміхнулися. На побажання Московії чи всупереч, Україна була одним з останніх питань порядку денного з Патрушевим, і ми майже не мали часу на це, до того як обидвоє виїхали з Американської місії до Женевського аеропорту. Замість справжньої дискусії, але все ж, щоби підкреслити те, наскільки ми серйозно налаштовані щодо України, я сказав: «Я тут підтверджую все, про що ми заявляли раніше, і ми досі так вважаємо!» Патрушев нічого не сказав.

 

B and Pat

 

24 серпня я поснідав з прем'єр-міністром Володимиром Гройсманом, обговоривши питання економіки України та посилення спробу Московії втрутитися в майбутні українські вибори 2019 року. Гройсман стверджував, що Україна є червоною лінією Путіна, і якщо він зможе її успішно перетнути, він відчує безкарність за свої дії в усій Европі та в усьому світі, що викликало цілком законні занепокоєння у США. Марі Йованович – наш посол в Україні – та декілька співробітників посольства також були на тому сніданку, і були зі мною протягом усього дня. Після сніданку ми вирушили до оглядового стенду параду на Хрещатику, де проходили демонстрації Евромайдану 2013–2014 років, які спричинили падіння промосковського режиму Януковича. Я стояв на платформі разом з президентом Петром Порошенком та вісьмома чи десятьма членами його уряду, поруч з генеральним прокурором Юрієм Луценком (як іронія, з огляду на події згодом). Незважаючи на те, що парад нагадував першотравневу урочистість на Красній площі Москви під час Холодної Війни, політично він був зовсім іншим. Виступ Порошенка був надзвичайно антимосковським, і найгучніші оплески йому пролунали, коли він пообіцяв створити автокефальний (незалежний від Москви) Український православний церковний патріархат.

 

Під час параду Порошенко кілька разів дякував мені за надане США обладнання і зброю, яку було видно прямо на параді, та за підрозділ Національної гвардії штату Теннессі, який крокував з іншими вояками НАТО, дислокованими в Україні для підготовки місцевих вояків. Після цього ми поїхали до Маріїнського палацу, спочатку побудованого для Катерини Великої та нещодавно відреставрованого дружиною Порошенка, щоби стати місцем проведення великого прийому, влаштованого Порошенком. Там опівдні я зустрівся з Порошенком, міністром закордонних справ Павлом Клімкіним, радником з національної безпеки Костею Єлісєєвим та іншими. Ми обговорили політику безпеки України, особливо стосовно Московії та різних загроз, які вона несе не лише у військовому плані, а також зусилля Москви зірвати вибори в Україні у 2019 році. Порошенко хотів придбати більше зброї в США, а ми пояснили свою стурбованість тим, що українські компанії продають сучасні конструкції двигунів літаків в Китай — занепокоєння, які лише загострилися протягом року до мого наступного візиту до Києва.

 

Після зустрічі Порошенко відвів мене до іншої кімнати поговорити тет-а-тет, де він попросив США підтримати його кампанію з переобрання на посаду. Він також попросив мене про деякі інші речі, які я вже згадав тут, і це дозволило мені, не будучи занадто грубим, сказати "ні" на його прохання підтримати на виборах. Порошенко дійсно хотів, щоб Америка ввела санкції проти Ігоря Коломойського, українського олігарха, який підтримував Юлію Тимошенко; вона, принаймні на той момент, була головною конкуренткою Порошенка на виборах 2019 року. І хоча в тій розмові ми про це не згадували, Коломойський також підтримував Володимира Зеленського, який тоді лідирував у опитуваннях, але його не сприймали серйозно, бо, зрештою, він був просто актором ... (для ліберальних читачів — це жарт. Рональд Рейґан, один з найбільших президентів Америки, також був актором). Я сказав Порошенкові, якщо у нього є докази на Коломойського, він має надіслати їх до Міністерства юстиції. Я розповів Йованович про цю розмову, коли ми їхали на наступну подію — прес-конференцію з українськими ЗМІ.

 

Остання зустріч була в 14:45 — кава в офіційній резиденції Йованович з різними лідерами парламенту, зокрема з Тимошенко, з якими я зустрічався ще в адміністрації Буша та пізніше. Державний департамент не хотів, щоби я зустрічався з Тимошенко окремо, бо вони вважали, що вона є занадто близькою до Московії, і хоч це типово для методів цього відомства, та як правило вони про це прямо не кажуть. Ця зустріч була моєю найближчою до Тимошенко, адже я не міг потрапити на окрему зустріч з нею, хоча це несуттєво, бо Тимошенко, як єдиний кандидат у президенти серед лідерів парламенту, звісно, домінувала у тій розмові. Вона нагадала мені, що прочитала мою книгу «Покірність — це не варіант», а це завжди хороший спосіб привернути увагу автора будь якої книги, і згадала поради сенатора Кіла — продовжувати рухатися і продовжувати стріляти, як великий сірий лінкор. Гарно приготувалася. На той момент лише Зеленський добре почувався в опитуваннях, а всі інші кандидати мали на меті хоча би пройти у другий тур, аби вийт на фінішну пряму. Після цієї зустрічі ми попрямували до аеропорту, а потім вилетіти до авіабази Ендрюс в штаті Меріленд..

 

Майже три місяці я знову не брав великої участі у справах українців, аж до полудня в неділю, 25 листопада, коли мені надійшло повідомлення про інцидент у морі між Московією та Україною. Українські військові кораблі та супутній буксир намагалися проникнути в Азовське море через Керченську протоку, вузьку смугу води, що відокремлює Кримський півострів від власне Московії, і над якою Московія нещодавно збудувала міст. Нашою початковою інформацією було те, що московське військово-морське судно протаранило українське судно, але пізніша інформація свідчила про те, що московити вели обстріл, можливо, попереджувальними пострілами, один чи більше з яких влучили в українські кораблі. Ніщо з цього не могло бути випадковим. Московити захопили всі три українські кораблі та їхні екіпажі (при цьому деякі з моряків отримали поранення), хоча не було зрозуміло, у чиїх водах вони перебували, коли їх захопили. Більшість цієї інформації надходило через наше київське посольство, тому ми, принаймні спочатку, чули історію лише з боку України.

 

А що була можливою ескалація, то я вирішив зателефонувати Трампові. Я хотів бути впевненим, що він знає – ми стежимо за ситуацією, на випадок, якщо журналісти почнуть задавати питання. Його першою реакцією була "А що европейці роблять з цього приводу?" відповіддю на яку, звісно, було “Нічого”, тобто те саме, що робили ми (згодом Европейський Союз виголосив заяву, але це була звичайна «водичка».) Першою думкою Трампа було, що Україна сама це спровокувала, що було, принаймні, можливим, враховуючи майбутні президентські вибори. Але можливо також, що московити шукали протистояння, мабуть, намагаючись таким чином узаконити свою "анексію" Криму, яку мало хто визнав серед інших країн. Трамп не був зацікавленим робити щось швидко, навіть якщо Московія була винною. Увечері Порошенко видавався готовим оголосити воєнний стан, що здавалося дивною реакцією на інцидент у морі. Держдепартамент хотів виступити з сильною антимосковською заявою, яку я заблокував через те, що почув від Трампа кількома годинами раніше. Мало того, існували всі перспективи майбутнього засідання Ради Безпеки ООН (за іронією, засідання скликала Московія), під час якого, очевидно, була би виголошеною заява США, а це дало б нам більше часу для з’ясування фактів.

 

Ян Геккер (радник Меркель з іноземних справ) зателефонував мені в понеділок о 7:30 ранку, і першим питанням, яке він згадав, був інцидент у Керченській протоці. Німці були обережними, і в мене склалося враження, що Геккер вважав, що Порошенко зовсім не був нещасливим через те, що сталося — через можливі політичні вигоди, які він передбачав; адже він виступав як сильний антимосковський кандидат, припускав Геккер, зазначивши, що Верховна Рада мала приблизно через дві з половиною години проголосувати за законопроект, запропонований Порошенком щодо оголошення воєнного стану на 60 днів. Законопроект передбачав активізацію 100,000 резервістів для навчання, а також виключав будь-яку політичну діяльність, поки діє воєнний стан. А що інший український закон вимагає, щоби перед національними виборами проходило щонайменше 90 днів агітації, то законопроект Порошенка гарантував би, що вибори 31 березня буде перенесено, що, безумовно, пішло б йому на користь, враховуючи його низьку позицію у опитуваннях громадськості. Німеччина — проти відкладання виборів, сказав Геккер; на той час Україна та Московія давали взаємосуперечливі пояснення про цей епізод, але факти залишалися незрозумілими. Меркель мала негайно поговорити з Порошенком, і насправді, як ми й казали, Геккера викликали до офісу Меркель, щоби послухати, і він мені заявив, що він знову подзвонить, коли все закінчиться.

 

Тим часом Помпео сказав мені, що він щойно розмовляв з Трампом про брифінг, який він і Маттіс мали дати Конґресові через кілька днів — щодо законодавства, яке забороняє допомогу Саудівській Аравії, пов'язаній з війною в Ємені. Під час цього заклику Трамп підняв питання Керченської протоки, сказавши, що Порошенко, можливо, щось спровокував у політичних цілях. "Нехай европейці займаються цим," — сказав Трамп, — я не хочу цим займатися". Помпео не звертався з проханням до Трампа про заяву від імені Білого Дому, але сказав йому, що його співробітники намагаються «розмити» чорновик виступу Ніккі Гейлі для Ради Безпеки ООН, де вона категорично виступала проти Москви через цей інцидент (вона мала обмаль виступів на камеру, і її час в Нью-Йорку вже спливав). Помпео сказав Трампові, що ось і він, і я переконаємося, як Гейлі виконує його вказівки. Я запропонував використати заяву Гейлі як засіб передачі єдиної, остаточної позиції США замість декількох, і він погодився. Помпео сказав, що він зателефонує Гейлі та скаже їй "не виходити за рамки", що звучало правильно. Потім я зателефонував Трампові та розповів йому, що саме ми з Помпео вирішили щодо заяви Гейлі, яка йому сподобалася, а також ознайомив його з реакцією Німеччини та українським військовим законодавством.

 

Поки я чекав, коли Геккер передзвонить, я спробував зв’язатися зі Седвіллом у Лондоні та Етьєном у Парижі, щоби побачити, як вони оцінюють ситуацію. Етьєна не було в Парижі, але Седвілл досить швидко передзвонив, і ми порівняли свої нотатки про те, що ми знали. Седвілл вже чув, що Канада, голова G7 до кінця 2018 року, готує проект заяви, хоча ніхто з нас її ще не бачив. Я розповів Седвіллу, що казав Трамп протягом останніх двадцяти чотирьох годин, щоби британці могли це взяти до уваги.

 

Об 11:05 подзвонив радісний Помпео. Він сказав, що подзвонив Гейлі та сказав їй, про що ми домовились, і вона також погодилася. Потім, як він дізнався згодом, вона негайно зателефонувала Трампові, щоби поскаржитися. Вона прочитала Трампові зовсім інші нотатки для виступу, і які Трамп прийняв. Помпео хотів влаштувати конференц-дзвінок з нею та зі мною, щоби звести все до спільного знаменника, але перш ніж дзвінок вдалося влаштувати, до Помпео зателефонував сам Трамп, щоби сказати, що нотатки Гейлі годяться, і що він не хотів би отримати прочухана у пресі за те, що він був занадто м'яким. Ми з Помпео були абсолютно щасливими, що маємо жорсткіший виступ, який припишемо позиції Трампа, але ми обидвоє знали, що Гейлі була вмотивованою власним бажанням не отримати на горіхи від преси. Незабаром після цього в Овальному кабінеті на черговому брифінгу розвідки Трамп сказав мені: "Ви розумієте, що заява [Гейлі] була дещо жорсткішою, ніж я казав, але це нормально. Ви, мабуть, хотіли, щоби це все було жорсткіше, правда? Я сказав, що згоден зі заявою, додавши, що ми закликали Московію звільнити українські кораблі та екіпажі, коли раптом Трамп втрутився: “Не закликайте звільняти екіпажі. Якщо вони цього не роблять, то це виглядає як заручники Ірану. Я цього не хочу”. Я сказав, що перекажу це Гейлі, але до моменту виходу з Овального кабінету вона вже надала свої коментарі. Багато інших країн сказали те саме, тож я не думав, що ми будемо виділятися так, як не хотів би Трамп. У будь-якому випадку, цей інцидент змусив Трампа знову переказати одну зі своїх улюблених історій, пов’язану з його першим телефонним дзвінком до Меркель, коли вона запитала, що він збирається зробити з Україною, а він відповів, запитавши її, що вона збирається робити з Україною?

 

Коли ми з Помпео переглянули все це згодом, звісно, ми знову побачили, як саме Гейлі діяла, коли Тіллерсон був державним секретарем — вона діяла як вільний електрон. Це змінилося через місяць з її від'їздом, і ми з Помпео подбали, щоби її наступник, ким би він не був, так не діяв. "Легка, як пір'їнка", — як Помпео описав її в наступній розмові.

 

Геккер подзвонив о пів на другу та закликав закінчити нашу розмову і повідомив, що на щойно завершеній зустрічі, в якій брали участь представники України, Московії, Франції та Німеччини, Московія заявила, що українські кораблі не зробили потрібної заяви про транзит до зони тимчасової дислокації (це допустимо згідно з міжнародним правом для таких цілей, як військові навчання), що здавалося смішним. Порошенко в розмові Меркель заявив, що він змінив законопроект про воєнний стан, який очікувався до розгляду в Раді, скоротивши період його дії з 60 до 30 днів, дозволяючи тим самим вчасно провести березневі вибори, як і було заплановано. Це було прогресом, хоча воєнний стан міг допомогти Порошенкові політично, і ще треба було поспостерігати, чи буде той 30-денний період згодом продовжено (не було продовжено). Меркель поговорила з Путіним приблизно через годину, щоби закликати до деескалації з обидвох боків, та, зокрема, попросити Путіна безпосередньо співпрацювати з Порошенком.

 

Вранці 28 листопада я вилетів з авіабази Ендрюс до Ріо-де-Жанейро, щоб зустрітися з новообраним президентом Бразилії — Жаїром Болсонаро — перед зустріччю G20 в Буенос-Айресі. Я дзвонив Трампу з літака близько 20:45, щоби запитати, чи є в нього подальші думки щодо двосторонньої зустрічі з Путіна, запланованої на G20, адже Московія досі утримувала українські кораблі та екіпажі. Трамп заявив, що вважає, що в цих умовах було би жахливо зустрічатися з Путіним, і що преса буде говорити лише про питання України. Він сказав, що я повинен передати Путіну меседж, пояснюючи, що Трамп сподівається на зустріч, але Московія має спочатку звільнити моряків і кораблі — щоби зустріч могла бути сфокусованою на ключових питаннях, а не на Україні. Я вийшов Патрушева в Москві приблизно через дві години, щоби передати повідомлення Трампа, і він сказав, що негайно передасть усе це президентові Путіну, який, на його думку, обов'язково зважатиме на це. Згодом, попри те, що він був в курсі, що я знаю позицію Москви, він ще довго мені це повторював.

 

Я приземлився у Бразилії близько 23:00 (час у Ріо). Трамп знову зателефонував мені і сказав, що зробить двосторонню зустріч, якщо Путін по її завершенні оголосить, що випускає кораблі та екіпажі, таким чином, фактично надаючи Трампу лавровий вінок за те, що він досяг успіху у переговорах. Враховуючи різницю в часі, я не телефонував до Москви. Мало того, зміна нашої позиції в цей момент створила би Трампові імідж особи, що відчайдушно тієї зустрічі прагнула (а він так, мабуть, і почувався насправді). Наступного ранку я розмовляв з нашим заступником голови місії в Москві — Ентоні Ґодфрі (Гантсмена не було), який заявив, що московити звинувачують екіпажі у порушенні правил перетину кордону – кепський знак, м’яко кажучи. Патрушев зв’язався зі мною, коли я летів до Буенос-Айреса, заявивши, що у нього є повідомлення, яке він хотів передати від Путіна до Трампа, а саме – що через "незаконне перетинання" московського кордону порушено кримінальну справу та було розпочато слідчі дії. Московити стверджували, що, судячи з вилучених з кораблів документів та інформації, наданої екіпажами, це було військовою провокацією, операція, якою керували та яку контролювали спецслужби України. Тому, сказав Патрушев, згідно з московськими юридичними процедурами, зараз тривають формальності, а звільнення кораблів та екіпажів було неможливим. Він сказав, що є переконаним, що ми би зробили те саме, проводячи паралелі між діями Москви та політикою Трампа вздовж мексиканського кордону. Після цього почалася «лекція» про наші дії в останні тижні, тощо.

 

Повідомлення Патрушева було однозначним, але я все ж запитав, скільки часу може тривати провадження проти українських екіпажів. Він сказав, що не може дати мені відповіді, але дізнається і дасть мені знати. Я сказав, що розмовлятиму з Трампом і подивимося, чи двостороння зустріч є актуальною. Виявилося, що Трамп запізнювався (як завжди), тому я не вийшов на нього в літаку Air Force One до 11:20 (час у Вашингтоні). Я описав те, що Патрушев передавав Путінові, і що я вважав "дуже рішучим ні". "Що б ти зробив?" — запитав мене Трамп, і я сказав, що скасував би двосторонню зустріч. Трамп негайно погодився, сказавши: "Ми нічим не можемо жертвувати". Невдовзі після цього було опубліковано відповідний твіт, перш ніж я зміг знову звернутися до Патрушева, тож той відмовився від мого дзвінка, щоби показати, наскільки московити були роздратованими.

 

В Буенос-Айресі дипломатичний радник Путіна, Юрій Ушаков, і я зустрічалися кілька разів, щоби побачити, чи є якийсь спосіб провести зустріч Путін-Трамп, яка, як ми вважали, є неможливою, враховуючи відповідні публічні позиції обох сторін щодо інциденту в Керченській протоці. Натомість, Трамп порозмовляв з Путіним на обіді лідерів G20, і при розмові не було жодного американця, крім Першої леді. Вони використовували перекладача Путіна, а американський перекладач, що стежив за президентом, не міг чути розмову. Московити не дали жодної інформації про цю зустріч у своїй пресі, а Трамп зізнався мені наступного ранку, що він по суті заявив Путіну – що він не бачить, як вони можуть зустрітися доти, поки інцидент в Керченській протоці не буде вирішено і кораблі й екіпажі не повернуться до України, а це здавалось неможливим. Згодом у двосторонньому форматі Трамп-Меркель, Трамп натякав, що прихильний до Московії президент України міг би допомогти уникнути третьої світової війни. Московитам таке сподобалося би.

 

В Україні все було досить спокійно, поки ми очікували першого туру їхніх президентських виборів 31 березня 2019, але інші питання почали виходити на перший план. Трамп якийсь час скаржився на нашого посла Йованович, зауваживши мені 21 березня під час телефонного дзвінка, що вона "критикує нас як божевільна", і що її єдиною турботою є питання ЛГБТК. "Вона говорить лайно про мене та про тебе," — додав він, сказавши, що хоче, щоби її звільнили "вже сьогодні". Я сказав, що подзвоню Помпео, який був на Близькому Сході. Я кілька разів намагався зв’язатися з ним, але цього не сталося через графіки зустрічей та розбіжності в часових поясах. Після того, як пізніше того дня відулося засідання комітету, я відкликав вбік заступника держсекретаря, Джона Саллівана, щоби передати йому вказівку Трампа, яку Салліван вже мав повідомити Помпео. Салліван знав, чого Трамп хоче — аби Йованович було звільнено, тому він зрозумів, що ця повторна настанова Трампа є серйозною.

 

Через кілька днів, 25 березня, Трамп покликав мене до Овального кабінету, але я знайшов його у маленькій їдальні з Руді Джуліані та Джеєм Секулов (ще одним його приватним адвокатом); вони явно насолоджувалися обговоренням реакції на доповідь Мюллера про слідство щодо Московії. На цій зустрічі я дізнався, що Джуліані є джерелом історій про Йованович, яка, за його словами, є під захистом заступника помічника секретаря европейського бюро — Джорджа Кента (я не думаю, що Джуліані точно знав назву посади Кента; Помпео уточнив це для мене пізніше). Трамп знову заявив, що Йованович слід негайно звільнити. Я додзвонився до Помпео телефоном ввечері, щоби передати йому цю останню новину, тепер з уточненням від Джуліані. Помпео заявив, що раніше спілкувався з Джуліані, і жодних фактів, які підтверджують його твердження, не було, хоча Помпео не сумнівався, що, як і 90% Служби закордонних справ, Йованович, ймовірно, проголосувала за Гілларі Клінтон. Він сказав, що вона намагається зменшити корупцію в Україні, і, можливо, вона взялася за деяких клієнтів Джуліані. Помпео сказав, що знову зателефонує Джуліані, а потім поговорить з Трампом. Наступного ранку я зателефонував Трампові з кількох питань і запитав, чи він і Помпео говорили про Йованович. Не говорили, але Трамп повторив, що "втомився від того, що вона нас очорнює", а ще вона сказала, що Трампа чекає імпічмент, тощо. "Справді кепсько", — сказав Трамп. Я подзвонив Помпео близько 21:45, щоби повідомити про цю розмову. Він знову заперечив, і наполіг, що звинувачення Джуліані просто були неправдивими, і сказав, що подзвонить Трампові. Я розповів про це Трампові пізніше того ж дня, просто щоб він знав, що я його не ігнорую.

 

Незалежно від того, чи була ця нав’язливість Джуліані пов’язаною з майбутніми виборами в Україні, в неділю, 31 березня, після завершення підрахунку голосів, Зеленський фінішував першим, а Порошенко — другим, що вивело їх у другий тур виборів 21 квітня. Незабаром після цього я обговорив з Етьєнном (Франція) та Геккером (Німеччина), як ми будемо діяти. Хоча ми раніше домовлялися взагалі не втручатися в українські вибори, Геккер заявив, що Німеччина запрошує Порошенка до Берліна, попри на те, що вона ризикує отримати осуд від України, якщо Зеленський виграє вибори. Етьєн сказав мені, що ще до виходу в другий тур Франція запросила і Порошенка, і Зеленського до Парижа, що було принаймні більш рівним ставленням. Ніхто з нас нічого не знав про здатність Зеленського бути президентом, і були занепокоєння, а наскільки він є близькии до олігарха Коломойського, що може спричинити корупційні проблеми. Тривожні звинувачення кружляли навколо, а розсудливість підказувала – не втручайтеся. Німецька та французька зміна позиції — їхнє бажання втрутитися у справи України — вразила мене як неправильна. Однак взагалі не було заперечень, що Зеленський пройшов у другий тур з великою перевагою в екзит-полах, головно завдяки його опонуванню серйозній корупційній проблемі України.

 

Зеленський втримав перевагу, і у Великодню неділю, 21 квітня, він переміг Порошенка 73% голосів. У нас вже був готовим "пакет дзвінків" для Трампа, якщо би він вирішив привітати Зеленського в той день, що він і зробив близько 16:30 за нашим часом. Я заздалегідь поінформував Трампа про те, що Зеленський може запросити його на свою інавґурацію (дату якої ще офіційно не було визначено), але Трамп сказав, що він натомість відправить туди Пенса. Дзвінок був коротким, меншим п'яти хвилин, але дуже теплим, з фразою Трампа: "Я хочу привітати вас за добре виконану роботу". На що Зеленський відповів: "Дуже вам дякую", і сказав, що він оцінив привітання, додавши: "Ви були для нас чудовим прикладом". Трамп заявив, що він має багато друзів, які знають Зеленського і яким він подобався, додавши: "Я не сумніваюся, ви будете фантастичним президентом". Зеленський запросив Трампа на його інавґурацію, а Трамп відповів, що "погляне на дату", і сказав: "Ми знайдемо для вас прекрасного представника США у цей великий день". Трамп також запросив Зеленського до Білого Дому, сказавши: "Ми весь час з вами". Зеленський заохочував Трампа до візиту, заявивши, що Україна — це чудова країна з приємними людьми, гарною їжею, тощо. Трамп сказав, що як колишній власник конкурсу "Міс Всесвіт", він знав, що Україна завжди була добре представленою. Зеленський підсумував розмову, сказавши англійською: "Я буду багато практикуватися англійською" (щоби змогти розмовляти при зустрічі). Трамп відповів: “Я дуже вражений. Я не міг би цього зробити вашою мовою”.

 

Через кілька днів, 23 квітня, мене викликали в Овальний кабінет, де я побачив Трампа та Малвані – вони розмовляли телефоном з Джуліані, знову обговорюючи Йованович; Джуліані надалі наполягав на її усуненні. Він “накручував” Трампа "новиною", що вона розмовляла з новообраним президентом Зеленським, щоби сказати йому, що сам Трамп хоче, аби певні розслідування з боку українських прокурорів припинилися. На думку Джуліані, Йованович захищала Гілларі Клінтон, чия кампанія, начебто, була предметом українських кримінальних розслідувань, і де ніби був задіяним також син Джо Байдена — Гантер. Джуліані виголошував те, що було виключно дикими чутками; він не запропонував жодних доказів своїх тверджень. Я сказав, що розмовляв з Помпео про Йованович і ще раз поговорив би з ним. Трамп не міг повірити, що Помпео досі не звільнив Йованович, бо це саме те, чого Трамп хотів, без жодних «якщо», «і», та «але». Трамп сказав, що я повинен негайно дізнатися у Помпео, що відбувається, і повинен зателефонувати Зеленському, аби він зрозумів, що Йованович не представляла позицію його Адміністрації. Звісно, через те, що ми насправді не знали, що саме вона сказала, було незрозумілим, що саме я маю сказати Зеленському ігнорувати.

 

Я повернувся до свого кабінету і додзвонився до Помпео біля 16:00. Він сказав, що вже вкоротив термін Йованович з кінця листопада чи початку грудня геть до 1 червня, і нещодавно повідомив Трампа про це, і той не заперечував. Помпео хотів залишити ситуацію в такому стані. Я сказав йому, що настрій [Трампа] був досить вулканічним, адже її не повністю звільнено, на що Помпео аж застогнав. Він знову згадав про свої попередні розмови з Джуліані, який не міг детально описати, що нібито сталося, але який постійно піднімав це питання з Трампом протягом останніх кількох місяців. Але Помпео також сказав, що, вивчаючи справи посольства, Державний департамент отримав купу матеріалів, які вони пересилали для суду; матеріали підтверджували причетність Йованович та її попередника до якоїсь неназваної та незаписаної діяльності, яка цілком може виявитися злочинною. Помпео закрив тему, сказавши, що того ж вечора накаже їй повернутися до Вашинґтона. А що Йованович буде наказано повернутися додому, мені не було сенсу телефонувати до Зеленського (чого я все одно не хотів робити), тому я нічого такого й не зробив.

 

B and P

 

Я ознайомив Ейзенберга з останніми подіями довкола Йованович. Трохи пізніше Малвані прийшов до мене в кабінет разом з Чіполлоне та Емметом Флудом, адвокатом з Білого Дому, який займався розслідуванням Мюллера. Я знову спитав їх про те, про що колись вже питав їх обидвох: чи мав Джуліані етичні проблеми згідно з Кодексом професійної відповідальності адвокатів за використання стосунків адвокат-клієнт для просування інтересів іншого клієнта — розвиток подій, який я вважав помітним у роботі Джуліані для укладання його угод від імені Трампа. Я сказав, що думаю, що це було етичним порушенням, але я був у меншості; інші погодилися, що це "підступність". Отака вона, юридична етика.

 

Раніше того дня я поїхав до суду, щоб пообідати з Біллом Барром, якого я знав з середини 1980-х років, ще до Адміністрації Буша-старшого. Барр став генеральним прокурором (знову) у середині лютого, і ми відтоді намагалися знайти зручну дату, щоби зібратися та поговорити про життя в адміністрації Трампа. Зокрема, я хотів підкреслити свою рішучість щодо налагодження кращої координації, коли інтереси національної безпеки та прокуратури перетиналися і могли конфліктувати. Нам потрібні були свідомі рішення щодо пріоритетів США в таких подіях, а не врегулювання їх навмання. Як особа, глибоко зацікавлена в питаннях безпеки, Барр був цілком прихильним до кращих робочих відносин між згаданими департаментами та відомствами.

 

Однак, я також хотів розповісти йому про схильність Трампа до фактичного надавання послуг диктаторам, які йому подобалися, наприклад, кримінальні справи Halkbank, ZTE, потенційно – Huawei, і хтозна що ще. Барр заявив, що дуже переживає за виступи Трампа, особливо про його зауваження щодо Halkbank перед Ердоганом у Буенос-Айресі на зустрічі G20, про те, що він сказав Сі Цзіньпіну стосовно ZTE, тощо. Я, по суті, провів таку саму розмову тривалістю майже годину з Чіполлоне та Айзенбергом 22 січня, незабаром після того, як Чіполлоне замінив МакҐанна 10 грудня 2018 року. Тоді ми обговорювали Halkbank, ZTE, турецького агента, якого заарештував Ізраїль (а Трамп звільнив під час перебування в липні в Тернберрі під час дзвінків з Нетаньягу), питання про скасування санкцій США проти московського олігарха Олєґа Дєріпаски (що було зроблено на початку квітня), Huawei, наслідки торговельних переговорів з Китаєм, особисті юридичні труднощі Трампа та інші питання. Я не сумнівався в конституційному повноваженні Президента визначати пріоритет серед конфліктних обов'язків виконавчої влади, таких як правоохоронні органи та національна безпека. Тим не менш, у гарячій атмосфері Вашинґтона, спричиненій звинуваченнями в «московській змові», було важко зрозуміти політично, як усе це характеризуватиметься. Чи було щось ще більш тривожним під поверхнею, ніхто з нас не знав. Чіполлоне не мав попереднього інструктажу з цих питань, і він був абсолютно приголомшеним підходом Трампа до правоохоронних органів або відсутністю підходу як такого.

* * *

Ще раніше, 10 грудня, спровокований зауваженнями Трампа на різдвяній вечірці щодо Huawei та уйгурів, я говорив з Помпео про ці проблеми, а також про врегулювання деяких особистих юридичних питань Трампа. Таке ставлення виглядало перешкоджанням справедливості як способом дій президента, і ми це не могли прийняти. Мало того, поблажливість до китайських фірм, які порушують санкції США, обманюють наші компанії чи загрожують нашій телекомунікаційній інфраструктурі, можна охарактеризувати лише як потакання нашим неприятелям, що повністю суперечить нашим інтересам. Я сказав, що на горизонті замайоріло відставкою, а Помпео погодився. Це ще не змусило мене власне написати заяву про відставку, але стало зрозуміло, що все до того йде.

 

Трамп подзвонив Путіну 3 травня, бо, як він безпідставно сказав, Путін "просто вмирав", щоби поговорити з ним. Насправді, це сам Трамп "вмирав" від бажання порозмовляти, не маючи змоги порозмовляти з Путіним, бо інцидент у Керченській протоці змусив скасувати їхню двосторонню зустріч у Буенос-Айресі на G20. Хоча Трамп тоді оголосив, що основні зустрічі було скасовано до звільнення українських кораблів та екіпажів, цей дзвінок до Путіна безцеремонно порушив той мораторій, який тривав з кінця листопада, а Московія все ще утримувала українців.

 

Вони коротко обговорили Україну, але безрезультатно. Путін цікавився, чи зможе Ігор Коломойський повернути свої українські активи, враховуючи його фінансову підтримку успішної виборчої кампанії Зеленського. За його словами, Зеленський був дуже відомим в Московії через телевізійну кар'єру, і він мав там багато контактів. Однак Путін додав, що Зеленський ще має проявити себе. Він сказав, що ще не розмовляв із Зеленським через те, що той ще не був президентом, і тому що остаточного результату виборів ще не було. Чи мав Путін на увазі долю існуючої Ради, чи може Зеленський оголосить дочасні парламентські вибори — з його слів було незрозуміло.

 

8 травня 2019 року події в Україні стали розгортатися швидше. Приблизно о 13:45 Трамп викликав мене до Овального кабінету, де він мав зустріч із Джуліані, Малвані, Чіполлоне та, мабуть, ще кимось. Темою була Україна, а також бажання Джуліані зустрітися з новообраним президентом Зеленським та обговорити розслідування у його країні з приводу чи то спроб Гілларі Клінтон повпливати на кампанію 2016 року, чи то щось там про Гантера Байдена і вибори 2020, а може, що й обидві теми. У різних коментарях, які мені доводилося чути, ці дві теми чомусь завжди були пов’язаними та переплутаними, тому я не звертав на них особливої уваги. Навіть після того, як ці справи стали публічними, я заледве міг розділити численні конспірологічні теорії. Трамп чітко дав мені зрозуміти, що він хотів, аби я зателефонував Зеленському і переконався, що зустріч з Джуліані ґарантовано відбудеться наступного тижня. Джуліані присягався, що це не стосувалося справ його клієнтів, у що мені важко було повірити, адже я сподівався уникнути занурення до того безладу. Звільнення Йованович вже обговорювалося у пресі, тож і візит Джуліані до України точно мав туди потрапити. А ще Джуліані сказав, що він взявся за чиновника, прізвище якого Кент, і цей Кент, за словами Джуліані, був заодно з Джорджом Соросом, а також був вороже налаштованим до Трампа. Я раніше чув це прізвище [Кент – прим. перекл.] у зв’язку зі справою Йованович, але взагалі не знав того чоловіка.

 

Я з радістю втік приблизно о 13:55 і повернувся до свого офісу, звідки так і не зателефонував Зеленському, сподіваючись, що все якось минеться. Та щойно я всівся за стіл, як до мене прибігли Джон Салліван та Марк Шорт, їх відправив до мене Трамп прямо зі щотижневої торгової зустрічі у Кабінеті Рузвельта, щоби поговорили про Кента (мені ці щотижневі зустрічі видавалися нассільки хаотичними, що як правило я перекладав цей обов’язок на Куппермана, звісно, він такого покарання не заслуговував, але життя – жорстока річ). Салліван теж не знав, хто такий Кент, але розповів про одну ситуацію у Кабінеті Рузвельта, коли Боб Лайтгізер показував різноманітні графіки торгівлі, а Трамп, не звертаючи ніякої уваги на нього, «голосним шепотінням» спілкувався з Салліваном. Завершивши розмову зі Салліваном про Кента, Трамп на кілька секунд повернувся до Лайтгізера, потім – до Саллівана, і голосно сказав йому: “Піди поговори з Болтоном про Кента”. Далі він звернувся до Шорта: “Покажи йому, де кабінет Джона”. От вони і прийшли до мене. Шорт пішов, а я пояснив Саллівану деталі останньої розмови про Україну і попросив якомога швидше поговорити з Помпео. Помпео мав повернутися до Вашинґтона наступного ранку о дев’ятій, тож Салліван погодився ввести його у курс справ.

 

Інформація про візит Джуліані до України просочилася за кілька днів до нього і без чітких деталей. Чіполлоне та Ейзенберг прибули побачитися зі мною 10 травня, коли звільнення Йованович отримало загалом набагато більше уваги медіа (хоча провідні медіа мало цим зацікавилися), і коли Джуліані сам по собі привертав багато уваги. В надрукованому того ранку інтерв’ю для New York Times навели його цитату, “Ми не втручаємося у вибори, ми втручаємося у розслідування, на що маємо право... Там нема нічого незаконного... Хтось може назвати це непристойним. І це не є міжнародна політика – я прошу їх продовжувати розпочате раніше розслідування, а інші люди хочуть, щоб це розслідування припинилося. І я планую пояснити їм причини того, чому це розслідування не можна зупиняти, бо та інформація буде дуже, дуже корисною для мого клієнта, і може виявитися корисною для мого керівництва”. Ми троє погодилися, що Джуліані не можна дозволити їхати до України, але через здійнятий медіа галас було незрозуміло, хто з Адміністрації Трампа міг відвідати інавґурацію Зеленського, враховуючи можливу антирекламу.

 

Тож участь Пенса була під сумнівом, це ускладнилося ще тим, що точної дати інавґурації ще не визначили. 16 травня 2019 року наше Посольство у Києві було досить здивованим, що Верховна Рада України обрала 20 травня, бо це не залишало нам досить часу на перевірку графіків та обрання делегації США. На той час Трамп вирішив, що Пенс поїхати не може, а Помпео сам вирішив не їхати. 16 травня, до кінця дня, склалося так, що начебто очолити делегацію мав Рік Перрі, міністр енергетики, що було логічно, адже Україна мала певні енергетичні проблеми, і співпраця Києва з Вашинґтоном була надважливою на тлі маніпулювання Москвою енергоресурсами в Цетральній та Східній Европі. Ґордон Сондланд, посол США в ЕС, багато працював над тим, щоб і його долучили до делегації, але через те, що він не мав вагомих підстав для візиту, я кілька разів видаляв його прізвище. Врешті його додали, бо, як ми дізналися, Малвані наполіг на цьому. Було незрозуміло, чому Рада проголосувала за таку ранню інавґурацію, але наші місцеві спостерігачі вважали, що партія Порошенка ухвалила рішення про свою готовність до несподіваних парламентських виборів і вважала, що Зеленський не зможе впоратися зі щораз більшими сподіванням від нього. Це виявилося помилкою радників Порошенка і це величезним імпульсом для Зеленського. 

 

Насправді інавґурація Зеленського 20 травня принесла наступний сюрприз, коли він кинув Порошенкові виклик і призначив дочасні парламентські вибори. Не було визначено точної дати, але голосування мало відбутися десь у липні. Не лише мені, а й іншим, зокрема Фіоні Гілл, Старшому Директором Ради Нацбезпеки США з взаємодії з Европою та Московією, стало зрозуміло: Трамп цілком пристав на позицію Джуліані про те, що «змова з Московією», вигадана внутрішніми американськими політичними опонентами, керується з України. Іншими словами, Трамп повівся на ідею, що власне Україна була відповідальною за спроби Московії гакнути вибори у США. Це явно означало, що ми найближчим часом нічого доброго не робитимемо для України, незважаючи на те, як дієво Україна могла б нам допомогти стримати подальшу експансію Московії.

 

 Ze Perri

 

22 травня, після виступу перед випускниками в Академії Берегової Охорони в Нью-Лондоні (штат Коннектикут), я вибрався до Японії, для фінальних приготувант державного візиту Трампа – першого візиту при новому Імператорі Нарухіто. Два дні по тому, з Токіо, я поговорив з Купперманом, який раніше того дня був присутнім при Трампі на детальному звіті (на час нашої розмови у Вашинґтоні ще було 23 травня) нашої делегації про інавґурацію Зеленського: Перрі, Сондланд, Волкер і сенатор Рон Джонсон. То була класика. “Я не хочу мати нічого [цензура] спільного з Україною,” — сказав Трамп, за словами Куппермана. “Вони [цензура] напали на мене. Я не можу зрозуміти, чому. Спитайте у Джо Дідженова, він все про це знає. Вони намагалися мене [цензура]. Вони корумповані. Я не [цензура] з ними”. Як він сказав, це все стосувалося кампанії Клінтон, якій сприяв Гантер Байден, щоби нашкодити Трампові в 2016 і 2020 роках.

 

Волкер намагався втрутитися і сказати щось важливе про Україну, але Трамп відповів, “Мені на це [цензура].”

 

Перрі сказав, що ми не можемо допустити перетворення України на «втрачену державу», де ефективний уряд зазнав провалу, але Трамп сказав, “Говоріть з Руді та Джо”.

 

“Дайте мені 90 днів,” — знову спробував Перрі, але Трамп перебив його: “Україна намагалася мене знищити. Я [цензура] не зацікавлений у тому, щоби їм допомагати,” — хоча він все ж поблажливо сказав, що Зеленський міг би відвідати його у Білому Домі, але лише якщо його заздалегідь поінформують, як Трамп ставиться до ситуації. “Я хочу той [цензура] DNC сервер,” — сказав Трамп, повертаючись до сварки, і додав: “Добре, маєш 90 днів. Але я не маю ніякого [цензура] інтересу зустрічатися з ним”. Згодом Перрі та Купперман погодилися, що Зеленського не слід запрошувати до липневих виборів у Верховну Раду, аби таким чином перевірити, чи він має хоч якийсь шанс на ефективне управління (низка лідерів сусідніх країн, наприклад, Віктор Орбан з Угорщини, вважали майбутнє Зеленського зловісним, що практично співпадало зі зверхніми переконаннями Путіна). Були також чутки, що Перрі мав невдовзі покинути Адміністрацію, тож цифра “90” днів узгоджувалася з його бажанням таки досягнути результату в Україні. Згодом, через кілька тижнів, сенатор Джонсон сказав мені про цю зустріч з Трампом: “Я був справді шокованим відповіддю Президента”. А я подумав, що то був просто звичний робочий день [Трампа].

 

Тим не менше, протягом кількох наступних тижнів Сондланд (який, вочевидь, не мав достатньо роботи стосовно Европейським Союзом у своїй штаб-квартирі у Брюсселі) продовжував наполягати на швидшому візиті Зеленського до Вашинґтона. Помпео не мав нічого ні за ні проти. Було очевидним, що він не мав бажання приструнити Сондланда, хоча Помпео наполягав, що посли є йому підзвітними (так і було, зазвичай це реалізовувалося через помічників), і він не хотів, щоби вони виходили на президента в обхід самого Помпео.То була частиною стратегії Помпео для управління Державним департаментом: уникання конфліктів. Трамп вирішив питання з візитом Зеленського якраз перед власним візитом до Великої Британії у червні, заявивши, що нічого подібного не буде до осені (з цим я погоджувався). Ключові европейські політики також з обережністю висловлювалися про перспективи Зеленського. І німецький міністр закордонних справ Гайко Маас, і французький міністр закордонних справ Жан-Ів Ле Дріан відвідали Зеленського у Києві наприкінці травня, але не зробили чітких висновків. Коли Трамп зустрівся з президентом Франції Макроном 6 червня 2019 року, Макрон наче приязно ставився до Зеленського, як і Меркель, коли Трамп зустрівся з нею на G20 в місті Осака. Однак, судячи з недавньої телефонної розмови Трампа з Путіном, ніщо не вказувало на готовність Путіна до серйозної дискусії про Крим чи Донбас, принаймні — не перед виборами в Раду.

 

Пригадую, наступна дискусія з Трампом про Україну була не раніше 25 червня. Я вилетів до Ізраїлю для зустрічі з Нетаньягу та тристоронньої зустрічі з Патрушевим і Бен-Шаббатом, де я ще долучився до зустрічі Ради національної безпеки США в режимі відеоконференції з нашого колишнього консульства в Єрусалимі, що біля готелю «Цитадель Давида», де я зупинився. Зустріч проводили у Вашинґтоні, в Ситуаційній Кімнаті зі звичними допущеними особами, аби обговорити інші справи, аж раптом Трамп знову заговорив про Nord Stream 2, нарікаючи на “наших чудових европейських союзників” та низькі витрати Німеччини на оборону: “Анґела [Меркель] каже, що досягне мети [2% ВВП] до 2030 року, запам’ятай це, Джоне,” — сказав він у монітор в Залі Засідань, куди я включився відеозв’язком з Ізраїлю. “Попри те, що думають люди, я прислухаюся до своїх радників,” — засміявся Трамп (і я теж), а потім він знов зірвався: “Всі нас [цензура] у торгівлі. Цей червень буде найкращим за багато років. Тарифи принесуть багато грошей”. Тоді він переключився на Україну і програму підтримки військових закупівель на $250 мільйонів: “Ти схвалив це, Джоне?” Я сказав, що Міністерство Оборони займається цією асиґнацією Конґресу. “Що за дурниця?” — спитав Трамп. “Німеччина не витрачає кошти на сусідні держави. Анґела каже, ‘Ми не витрачаємо [гроші] лише через те, що країна є нашим сусідом.’ Джоне, ти згоден щодо України?” Я не відповів прямо, переживаючи про те, що ж саме раптом привернуло увагу Трампа до цієї військової допомоги. Натомість я запропонував, щоб Еспер підняв всі ці питання про НАТО та розподіл фінансового навантаження для допомоги Україні на зустрічі міністрів оборони країн НАТО, яка мала відбутися через кілька днів. Мабуть тоді я вперше почув, що хтось засумнівався у доцільності надання оборонної допомоги Україні, але справжньою проблемою було те, як саме Трамп дізнався про це, і кому саме спало на думку використати цю допомогу як важіль впливу на Зеленського та його новий уряд. Я так ніколи і не дізнався відповідей на ці питання, але Малвані, довго перебуваючи на посаді Директора адміністративно-бюджетного управління, точно був одним з можливих джерел. Головним висновком з цієї розмови було те, що безпекова допомога для України опинилася під загрозою через фантазійні конспірологічні теорії про Україну.

 

10 липня 2019 року я зустрівся в себе в кабінеті з українським колегою, Олександром Данилюком, новим очільником їхньої Ради Національної Безпеки й Оборони. Данилюк був прозахідним реформатором. Колишній міністр фінансів за президенства Порошенка, він подав у відставку, бо не вірив у серйозність реформаторської політики уряду Порошенка. Перрі, Сондланд і Волкер – усі попросили дозволу бути присутніми (і коли взагалі Сондланд взагалі бував у Брюсселі?) й одразу стало зрозуміло, що вони троє намагалися натиснути на мене, аби запросити Зеленського до Білого Дому ще до липневих парламентських виборів (21.07.2019). Оскільки я вже знав, та й вони мали б усвідомити після зустрічі з Трампом 23 травня в Овальному кабінеті, що Трамп взагалі не хотів мати нічого спільного з жодними українцями (явно під впливом якихось нісенітниць, які йому вкладав у голову Джуліані), я не погоджувався. Данилюк явно хотів ближчих стосунків з нами, я це дуже підтримував і на таку тему було набагато легше розмовляти. Данилюк був здивованим та почувався не у своїй тарілці через те, що я не погодився одразу ж на візит Зеленського (а його віру в ту зустріч посилило безупинне нахвалювання інших присутніх), але я не збирався пояснювати іноземцям, що вони троє взялися не за свою справу. Що більше я опирався, то більше тиснув Сондланд, переходячи на бік Джуліані, що я вважав неприпустимим.

 

Ze B Danyl

 

Згодом на слуханнях Конгресу Фіона Гілл дала правдиві свідчення про те, що після зтієї устрічі та фотосесії з Данилюком і великою зграєю американських посадовців на зустрічі я сказав їй піти на окремо організовану Сондландом зустріч з українцями та іншими моїми гостями в окремій кімнаті. Мене вразив той простацький тиск задля особистої зустрічі Трампа зі Зеленським, де мали вирішити “питання Джуліані” – підхід, який, як з’ясувалося потім, Малвані просував після частих зустрічей із Сондлендом. Я сказав Фіоні Гілл довести це все до відома офісу адвоката Білого Дому; вона правильно процитувала мої слова, “Я не є частиною жодної «наркозмови», яку готують Сондланд і Малвані.” Явважав це кепською політикою, сумнівною з огляду на законність і загалом – неприйнятною для президента поведінкою. Чи було це фактором для моєї відставки? Так, але то була лише одна з тих крапель, які переповнили чашу. Раніше, як свідчила Гілл, я назвав Джуліані “ручною гранатою, яка всіх підірве,” і це навіть сьогодні звучить правдиво. Зокрема, Перрі та Сондланд продовжували тиснути, зокрема на Данилюка, щоби переконати мене організувати принаймні телефонну розмову Трампа зі Зеленським ще до виборів у Верховну Раду. Я продовжував відбиватися від них, побоюючись, що такий дзвінок матиме плачевні наслідки.

 

Суботнього ранку 20 липня 2019 року, напередодні українських парламентських виборів , я вирушив до Японії та Південної Кореї, аби обговорити питання витрат на бази. Я зателефонував Купперману з борту літака, бо було зрозуміло, що будь-яка телефонна розмова з Трампом відбудеться після виборів до Верховної Ради; я попросив Куппермана зателефонувати Данилюку і ввічливо попросити його перестати слухати Сондланда. Невдовзі після того Купперман розповів мені, що Данилюк був дуже вдячним за таку інформацію, як і Білл Тейлор, наш предствник у Києві (останній, як і ми, знав, що Сондланд діяв на свій страх і ризик). Найцікавіше те, що Данилюк розповів: зустріч (чи телефонна розмова) Трампа зі Зеленським була ідеєю Сондланда, а не його власною. Вся ця історія була одною суцільною помилкою.

 

Прихильники Зеленського показали добрий результат на виборах, отримавши приблизно 43% голосів, достатньо, щоби надати його партії та незалежним кандидатам зі схожими поглядами робочу більшість у Раді. Я сподівався, що це було важливим крок для скерування справ у правильне русло.

 

Я повернувся з Азії під вечір, якраз перед відомим телефонним дзвінком Трампа до Зеленського (25 липня). Я швидко поінформував його про новини перед телефонною розмовою о 09:00 ранку, яка, як я сподівався, мала би бути повторенням вітального дзвінка Трампа Зеленському у вечір його перемоги на президентських виборах. Я пояснив, що Україна щойно затримала московитський танкер з командою на борту у відповідь на аналогічні дії московитів, які призвели до інциденту в Керченській протоці у 2018 році, і що це показало характер Зеленського та його команди. Одак Сондланд, якого я не долучив до свого дзвінка-брифінгу (бо це вперше за моє перебування на посаді посол мав би долучитися до такого брифінгу), поговорив собі з Трампом раніше — о 07:30 через Малвані, а про що поговорив – одному Богу відомо.

 

“Запис телефонної розмови” Трампа та Зеленського (розмови, яку я чув) і його траскрипт, зроблений працівниками Ради Національної Безпеки (тепер опублікований) не є тією “розшифровкою стенограми ” як ті документи, які укладаються протоколістом суду про свідчення під час судового процесу чи під присягою за межами судової зали. Невдовзі після прибуття до Білого Дому, ще 18 травня 2018 року, я зустрівся із Ейзенбергом, щоб обговорити процес створення таких записів і те, як цей процес змінився. Ми вирішили нічого не міняти, щоб уникнути записування того, чого не слід зберігати для наступних поколінь, згідно з Актом про Президентські Записи. До того, як виникла контроверсія щодо України, я навіть не знав, що ми відійшли від такої політики, зокрема з процедурами «зберігання». А ще у той час я не думав, що коментарі Трампа під час дзвінка відображали суттєву зміну напрямку; і в Трампа вже сформувалися асоціації між військовою допомогою та фантазіями Джуліані. Та телефонна розмова не стала для мене наріжним каменем, вона була просто черговою цеглинкою у стіні. Ось мої спогади найважливішого з тієї розмови, а не зі “запису” самої розмови.

 

Трамп привітав Зеленського з виборами до Ради, а Зеленський подякував Трампові, додавши: “Мені слід частіше балотуватися, щоби ми могли частіше спілкуватися. Ми намагаємося осушити болото в Україні. Ми привели нових людей, а не старих політиків”.

 

Трамп сказав: “Ми багато робимо для України, значно більше ніж европейські країни, які мали б робити більше, як-от Німеччина. Вони просто балакають. Коли я розмовляв із Анґелою Меркель, вона про Україну говорить, але нічого не робить. США були дуже, дуже добрими до України, але взаємності не було через те, що трапилося [конспірологічні теорії Джуліані].”

 

Зеленський відповів: “Ви маєте абсолютну рацію, на тисячу відсотків. Я розмовляв і зустрічався з Меркель і Макроном, і вони роблять не так, як повинні. Вони не дотримуються санкцій [проти Московії]. ЕС має бути нашим найбільшим партнером, але ним є США, і я вам дуже вдячний за це. США роблять значно більше для санкцій”. Потім він подякував США за військову допомогу, сказавши, що хоче придбати більше джавелінів.

 

Трамп звернувся до головного питання: "Я хотів би, щоб ви зробили нам послугу, бо наша країна пережила багато, і Україна про це багато знає. Дізнайтеся про CrowdStrike [кіберкомпанія, яку використовував DNC [Національний Демократичний Комітет], про їхній сервер, люди кажуть, що він в Україні. Я хотів би, щоби наш генеральний прокурор зателефонував вам і обговорив деталі. Вся та справа з Мюллером закінчилася вчора [його трансльованим на ТБ слуханням у Палаті Представників]: він безсилий, некомпетентний. Я сподіваюся, що ви зможете знайти відповідь”.

 

Зеленський відповів: “Це дуже важливо мені як Президенту, і ми готові до майбутньої співпраці, та до відкриття нової сторінки у наших стосунках. Я якраз відкликав посла України зі США, і його звільнять, щоби переконатися, що наші дві країни зближуються. Я хочу мати з вами особисті стосунки. Скажу вам особисто, один з моїх помічників щойно поговорив з Джуліані. Він приїде до України і ми зустрінемося. Я оточу себе найкращими людьми. Ми продовжимо нашеу стратегічну співпрацю. Розслідування пройде відкрито і щиро. Я обіцяю це як Президент України.”

 

Трамп сказав: “У вас був хороший прокурор. Пан Джуліані – дуже шанована людина. Якби він міг зателефонувати вам та генеральному прокуророві, і якби ви могли з ним поговорити, було би чудово. Колишній посол від США була жахливою. Люди, з якими вона мала справу, були жахливими. Багато говорять про припинення судового розслідування сина Байдена [проти тих, хто сформулював та проводив спецоперацію про таємну змову з Московією]. Він хвалився, як він зупинив розслідування. Це звучить жахливо.”

 

Зеленський сказав: “Оскільки у нас абсолютна більшість у парламенті, наступний генеральний прокурор буде на 100% моїм кандидатом. Він почне працювати у вересні. Перевірить компанію. Це розслідування — це відновлення справедливості. Якщо у вас є для нас якась інформація, просимо надати її. Що ж стосується посла США в Україні, Йованович, я радий, що ви мені сказали, що вона погана. Погоджуюсь на сто відсотків. Її ставлення до мене було далеко не найкращим. Вона б не сприйняла мене як президента.”

 

Трамп відповів: “Я перекажу Джуліані та генпрокуророві Барру. Впевнений, ви з усім впораєтеся. Хай щастить вам у всьому. Україна – чудова країна. Я маю багато друзів-українців”.

 

Зеленський сказав, що теж мав багато українсько-американських друзів, і додав: “Дякую вам за запрошення до Вашинґтона. Я дуже серйозно ставлюся до цієї справи. У наших двох країн є великий потенціал. Ми хочемо енергетичної незалежності”.

 

Трамп сказав: “Телефонуйте ще. Ми визначимо дату.”

 

Тоді Зеленський запросив Трампа до України, зазначивши, що вони обидвоє будуть у Варшаві 1 вересня 2019 на 80-ті роковини вторгнення Німеччини до Польщі (і початку Другої світової війни) та запропонував Трампові згодом прибути до Києва, на що Трамп ввічливо відповів відмовою.

 

То були, на мій погляд, ключові (злочинні, придатні для процедури імпічменту чи ні) ремарки з розмови 25 липня 2019 року, які згодом цілком заслужено привернули таку увагу. Коли у 1992 році, прихильники Буша-старшого запропонували йому попросити уряди інших країн про підтримку його слабкої кампанії проти Білла Клінтона, Буш та Джим Бейкер відкинули таку ідею у цілому. Трамп зробив усе з точністю до навпаки.

 ****

Наступного тижня Державний Департамент і Міністерство Оборони почали тиснути щоби переказати Україні майже $400 мільйонів військової допомоги, скликаючи засідання на найвищому рівні, як завжди рефлекторно роблять бюрократи. Звісно, бюрократи не знали, що Помпео, Еспер та я вже якийсь час нишком обговорювали цю тему, працювали з Трампом, щоби надати кошти, але все було безрезультатно (до моменту моєї відставки, як ми підрахували, з Трампмом було 8 чи 10 розмов (і індивідуальних, і в різних комбінаціях) задля надання коштів.

 

Якби бюрократи вірили, що Комісія Директорів (Principals Committee, аналог РНБО в Україні, членам якої є міністри та голови силових відомств США — прим. Radio Lemberg) змусить Трампа передумати, то вони були не дуже звертали увагу на це протягом 2,5 років. Я сказав Тіму Моррісону, наступнику Фіони Гілл, що державні та оборонні департаменти мають припинити зосереджуватися на зустрічах, і що я хотів би, щоби ці кошти були напоготові на випадок, якщо Трамп таки все ж погодиться їх надати. Щоби так сталося, нам треба було підготувати всі необхідні папери, щоби бути впевненими, що ми є спроможними витиснути військову допомогу до 30 вересня — тобто до кінця фіскального року. Згідно з давніми бюджетними правилами, які застосовувалися до законів надання таких коштів, ці гроші просто зникли б, якщо їх до того часу не «витиснути». Ось чому бюрократи заметушилися. Звичайно, можна спитати, чому вони не метушилися раніше протягом вього фіскального року, а чекали до кінця і звинувачували у своїх потенційних проблемах когось іншого. Можна питати, але саме так і функціонує бюрократія, до болю повільно і потім ще й звинувачує інших, що щось пішло не так.

 

1 серпня 2019 року я розмовляв з Барром, щоби ознайомити його про те, що Трамп сказав Зеленському про Джуліані, а також про слова Трампа щодо самого Барра. Я запропонував йому через когось приструнити Джуліані до того, як він повністю вийде з-під контролю. Ми також обговорювали статус справ щодо Halkbank і досі не вирішене питання санкцій проти Туреччини за куплені в Московії системи протиповітряної оборони S-400. Барр сказав, що він чекає на відповідь юриста Halkbank на свіжу мирову пропозицію від Міністерства Юстиції США (15 жовтня, якраз після того, як я покинув Білий Дім, Міністерство Юстиції подало нищівний обвинувальний акт проти Halkbank d Нью Йорку, явно вирішивши, що попередня пропозиція адвокатів банку про мирову була неадекватною).

 

Еспер, Помпео і я продовжували обмінюватися думками про те, як переконати Трампа надати військову допомогу до 30 вересня. Ми могли би прямо протистояти Трампові, намагаючись спростувати теорії Джуліані і стверджуючи, що недопустимо використовувати владний авторитет США задля особистої політичної вигоди. Ми могли би – і ми би майже точно зазнали невдачі, а можливо, ще й звільнили би посади для нових головних радників Трампа. Правильним розв’язанням було відокремити військову допомогу Україні від фантазій про Україну, отримати схвалення на надання військової допомоги, а з Джуліані та його фантазіями розібратися згодом. Фактично я думав, що я вже став на другий шлях, який стосувався Джуліані, з адвокатським офісом Білого Дому й відповідно – з Біллом Барром. Окрім того, не було жодного сенсу у безплідних дискусіях на нижчих бюрократичних рівнях. Ніщо з цього не вплинуло би на рішення Трампа, і могло лише спровокувати появу публікацій у пресі, що ще би більше налаштувало Трампа проти схвалення цієї допомоги. Принаймні так я вважав тоді, і думаю, що Еспер і Помпео були зі мною згідними.

 

Ми врахували ускладнення через наближення дедлайну, і ми також знали, що у нас мало простору для маневрів, через зазвичай замовчувану тему конспірологічних теорій про вибори 2016 і 2020 років. Ми всі знали, про що саме думав Трамп, і тому вважали, що критично важливо було подати це питання на його розгляд у правильний момент. Неправильний вибір часу міг винести остаточний вирок допомозі.

 

Отож, коли Трамп згадав про Україну під час обговорення Афґаністану у Бедмінстері [штат Нью-Джерсі] у пятницю, 16 серпня, спитавши, скільки ми там витрачаємо, я злякався, що у розпалі дискусії стосовно Афґаністану про допомогу для України можна було забути. Еспер здивував мене своєю відповіддю, сказавши, що тимчасовий виконувач обов’язків Директора Відділу управління та бюджету Расс Воот “зупинив це,” тобто припинив спроби затримати допомогу. Це означало, що рішення ухвалено, і подальше обговорення є непотрібним, у що я точно не повірив. На щастя, тема України безперешкодно пролетіла крізь словопадний монолог Трампа.

 

Звісно, до того часу втрутився вже Відділ управління та бюджету – нібито через бюджетні причини, але ми більше підозрювали те, що Трамп використав Малвані, аби покласти край спробам Державного Департаменту чи Міністерства Оборони оперувати коштами, якими вони опікувалися. Бюджетний відділ також намагався скасувати понад $4 мільярдів, призначених для економічної допомоги (це стосувалося лише Державного Департаменту, не Пентагону), це було його щорічною практикою. Як і у 2018, вони зрештою припинили свої спроби, головно через те, що Конґрес оголосив би Трампові відкриту війну через його рішення скасувати допомогу. Згодом Малвані та інші стверджували, що диспут про військову допомогу Україні стосувався скасування економічної допомоги, але це було лише виправданням постфактум.

 

Час спливав, тож я запропонував Помпео та Есперу, що я знову розвідаю, який настрій зараз у Трампа, і тоді ми троє скоординуємо наші календарі так, щоби разом поговорити з Трампом; на що всі погодилися. Наступного ранку, 20 серпня, я перевірив реакцію Трампа на надання військової допомоги Україні, і він сказав, що не підтримує надання їй будь-яких коштів, поки не буде передано всі матеріали про розслідування змови з Московією, які стосувалися Клінтон і Байдена. Це могло тривати роками, тож не схоже, щоби переказ військової допомоги мав перспективи на реалізацію. Попри це, знаючи про спливаючий час, я сказав, що Еспер, Помпео і я хотіли би зустрітися з Трампом стосовно цього питання через кілька днів, і він погодився. Чeрез труднощі з робочими графіками Помпео і Еспера, а ще тому, що я поїхав у п’ятницю вранці на саміт G7 у Біарріц, на обговоренні України 23 серпня мене замінив Купперман. Нажаль, під час цієї зустрічі Трамп знову вирішив нічого не робити після того, як іранці та хусити збили ще один американський дрон, третій за останні місяці. Обговорення допомоги Україні було коротким. Трамп відмахнувся від цього зі словами: “Дайте мені подумати про це ще кілька днів. Я хотів поговорити про це з іншими на G7.” Еспер, який мав невдовзі відвідати зустріч міністрів оборони країн-членів НАТО, сказав, що тиснутиме на інших, щоби вониробили більше для України, і це теж мало би допомогти. Справи могли б скластися і гірше, але час спливав.

 

На G7 здавалося, що Франція й Німеччина мають набагато більше оптимізму щодо можливих кроків Путіна задля деескалації ситуації з Україною, наприклад, стосовно обміну заручниками та звільнення затриманих у листопаді екіпажів кораблів. Через те, що зустріч у Біарріц була дуже напруженою через провал з Іраном, тема України відійшла на другий (хоча більшість інших членів G7 були категорично проти запрошення Московії на саміт G7 у США у 2020). Після зустрічі у Біарріц, вже майже готовий піти у відставку, я полетів до Києва на особисту зустріч зі Зеленським та ключовими членами його нової команди. Я сподівався, що зможу зробити успішною зустріч Зеленського з Трампом у Варшаві, якої було не уникнути. 26 серпня 2019 року, прилетівши до Києва, я говорив з Волкером про День Незалежності України два дні тому, і Волкер вважав, що Зеленський з цим добре впорався. Він наголосив, що Зеленський не мав бажання втручатися у внутрішню політику США, хоча зрадів можливості розслідувати будь-які події 2016 року, які сталися ще до його каденції на посаді президента.

 

У Києві я знову зустрівся з Данилюком, якого супроводжували Білл Тейлор та кілька посадовців Ради Національної Безпеки США, для розширеної дискусії про те, як може діяти РНБО України, а також про стосунки з московитами в Криму та на Донбасі. Потім Тейлор і я поклали вінок до меморіалу приблизно тринадцяти тисячам українців, загиблих у війні, що триває з Московією. Наступного дня ми снідали з Іваном Бакановим, який на той час був виконувачем обов'язки голови Служби Безпеки України, якого згодом через кілька днів затвердили на цій посаді, вилучивши слова "виконувач обов'язків" з назви його посади. Баканов відповідав за реформу спецслужб, складне завдання, але працівники посольства США вірили, що він є вдалою кандидатурою для цього завдання. Значна частина нашої розмови, як і з Данилюком напередодні, стосувалася «Мотор Січі» й «Антонова», двох ключових аерокосмічних компаній, яким загрожувало потрапляння під китайський (чи інший іноземний) контроль, що робило майже неможливою їхню співпрацю зі США. Ці фірми (і багато інших) були спадщиною радянських часів, розташованими в Україні колишніми комуністичними фахівцями з економічного планування без особливих на те причин, що залишило незалежній Україні значні активи, які вона зовсім не хотіла втратити. Все це тепер є стратегічним інтересом, який має надважливе значення для керівників США.

 

Далі відбулася зустріч з новопризначеним міністром оборони — Андрієм Загороднюком, який пргнув провести значні реформи у військовій галузі України посеред збройного конфлікту проти Московії та її сурогатних сил на Донбасі. Він сподівався не лише на очікувану військову допомогу США у формі придбання зброї в американських фірм, (безумовно, він хотів це зробити), але й на отримання допомоги США у розбудові інституційних військових можливостей України. Тим самим він розраховував примножити наслідки цієї допомоги в майбутньому. (Наприкінці того дня я також зустрівся з генералом Русланом Хомчаком, начальником Генерального Штабу України, з яким я довго обговорював Донбас та Крим. Хомчак також був активним прихильником військової допомоги США: він наголосив на потребі змінити культуру українського війська, зокрема шляхом проведення навчань англійською мовою та інших реформ, щоби вирватися з-під впливу Москви. Також він дуже хвилювався через спроби Московії збільшити військову силу в регіоні, що є прямою загрозою і для Польщі, і для України. Це були важливі питання, і я вважав ставлення до них Загороднюка та Хомчака серйозним).

 

Потім ми поїхали до будівлі Адміністрації Президента на зустріч з начальником апарату Зеленського — Андрієм Богданом, та одним з його заступників — Русланом Рябошапкою. Богдан був особистим адвокатом Зеленського, але він також представляв інтереси олігарха — Ігоря Коломойського. Між Богданом і Данилюком, який приєднався до нас дещо пізніше, була помітною напруга, що врешті спричинила відставку Данилюка з посади радника Зеленського з національної безпеки в середині вересня. Приїзд Данилюка також означав прибуття Івана Баканова, Вадима Пристайка (новопризначений міністр закордонних справ), та Айвараса Абрамовичуса (голова державного холдингу, який фактично контролював оборонно-промислову базу України, зокрема «Мотор Січ» та «Антонов»). Богдан наголосив, що Україна розраховує на підтримку програми реформ з боку США. Хоча Зеленський мав абсолютну більшість у Верховній Раді, більшість нових парламентарів, зокрема найближчі до Зеленського, взагалі не мали досвіду роботи в уряді. Відповідно, в Уряд міністрів було обрано на основі їхнього практичного досвіду — до нього ввійшли люди з низки інших політичних партій — як наприклад Пристайко, який тоді обіймав посаду посла України в НАТО, наполегливо просуваючи тему вступу України до Альянсу.

 

Ми говорили про широке коло питань, після чого я мав сорок п’ять хвилин наодинці з Пристайком, щоби поговорити про зовнішню політику. Цікаво, що Україна, майже немислимо — разом з офісом державного юридичного радника держави, зробила висновок, що наш вихід з «Договору про ядерні ракети середньої дальності» 1987 року означав, що весь договір втратив чинність. Отже, як держава-правонаступниця СРСР, яка раніше теоретично була пов'язаною договором, Україна тепер вже може розробляти власні ракетні системи, що не відповідають стандартам «Договору про ядерні ракети середньої дальності». Враховуючи ситуацію з анексованим Кримом та загрозою на Донбасі, це зовсім не дрібниця для України, Европи чи США. Що б не думали західноевропейці, Україна та інші східноевропейські держави мали власні уявлення про те, як реагувати на можливості ракет середньої дальності Московії.

 

Коли завершилася основна зустріч, перед зустріччю з Пристайком я відвів убік Рябошапку, щоб поговорити віч-на-віч. Він не сказав багато під час зустрічі і я сподівався, що це свідчило про його обачність. Рябошапка, майбутній Генеральний прокурор, був членом уряду Зеленського, який соріш за все мав розібратися з конспірологічними теоріями Джуліані, а також тим українським високопосадовцем, до якого б звертався Білл Барр з будь-яких юридичних міжурядових питань. Ось це і була моя єдина розмова в Україні про питання Джуліані, і дуже коротка розмова. Я закликав Рябошапку говорити особисто з Барром та Міністерством юстиції відразу після заступлення на посаду, розуміючи, що то буде найкращим спосом запобігти перемозі фантазій над реальністю. Я не згадував слів “Руді Джуліані,” сподіваючись, що саме по собі вже це багато що скаже. Час покаже.

 

Зустріч зі Зеленським розпочалася о 12:30 і завершилася десь о 14:00. З боку України головно були всі ті самі особи, хто й раніше приймав участь у зустрічах. Білл Тейлор, посадовці Ради Національної Безпеки США та кілька працівників посольства були присутніми з боку США. Зеленський справляв неабияке враження, був дуже в курсі справ. Він почав з подяки нам за продовження санкцій за Крим і постійне невизнання його анексії Московією. Я подумав: “Якби ж він тільки знав, як близько ми були до відмови від цього всього!” Ми обговорили Крим, Донбас, провальний Нормандський мирний формат і його бажання активніше залучити Велику Британію та США до диспуту Московії та України. У внутрішніх справах, як сказав Зеленський, його пріоритетом була боротьба проти корупції — основа його президентської кампанії. Його партія «Слуга Народу», названа на честь його телешоу, мала 254 депутати у парламенті, і він сказав, що після відкриття нової парламентської сесії вони подадуть 254 проекти реформ, по одному від кожного члена партії. Зеленський наголосив, що час порожніх обіцянок минув, і настав час виконувати обіцянки, з якими він йшов у владу.

 

Він сказав, що вперше зателефонував до Путіна, бо намагався добитися звільнення українських моряків. Він був налаштованим повернути Донбас якомога швидше і завершити війну згідно з Мінськими угодами. Зеленський мав дуже конкретні ідеї щодо припинення вогню, починаючи з одного конкретного містечка, а потім і в інших місцях. Він сказав, що з його боку політичних ігор не буде, але що й Україна має побачити такі самі кроки Московії — він хотів вирішити проблему, а не затягувати її на роки. Ми також обговорили небезпечну ситуацію — що би сталося, якби з Донбасом все вирішилось, а з Кримом — ні. Ніхто, зокрема й США, не мали на це відповіді, але Зеленський наголосив, що весь Захід мав продовжувати антимосковські санкції за Крим, незалежно від завершення війни на Донбасі. Обговоривши Білорусь, Молдову та їхні спільні проблеми з Московією і корупцією, ми завершили. Не було обговорення Гілларі Клінтон, Джо Байдена чи ще чогось у стосовно Джуліані. Якщо це не продемонструвало справжніх інтересів Америки та питань, які Зеленському слід було підняти з Трампом у Варшаві, то я просто не знаю, що ще треба було зробити.

 

Я покинув Київ впевненим, що Зеленський зрозумів масштаби завдання, яке перед ним стояло, як вдома, так і закордоном, і що це зрозуміла його нова команда. То були люди, з якими ми могли працювати, якщо б вони не потрапили у пастку конспірології, а у цьому якраз певності не було. Тейлор, який був присутнім на всіх моїх зустрічах, крім моєї короткої розмови наодинці з Рябошапкою, поговорив особисто зі мною перш ніж я поїхав до аеропорту; він спитав, що йому слід робити з провокативними питаннями Джуліані. Я з розумінням поставився до його становища, тож я закликав його написати Помпео «пряме повідомлення» про все, що він знав. «Пряме повідомлення» — це безпосередні повідомлення від Керівників місій (посольств) до Державного секретаря, дозволені лише для надзвичайних обставин, які у нас явно склалися. Крім того, давно було пора активніше залучити Помпео до всього цього. Згодом свідчення Тейлора у Конґресі зробили його одним з найважливіших свідків у процесі імпічменту у Палаті представників США.

 

29 серпня 2019 року я полетів з Києва до Молдови та Білорусі, продовжуючи мандрівку колишніми республіками СРСР. Хотів показати Московії, що ми були постійно сфокусованими на її периферії, і не задовільнимося тим, щоби просто залишити ці молоді держави протистояти Москві. Якби я довше перебував у Білому Домі, я мав би обґрунтованіші плани щодо стосунків США з колишніми радянськими державами, але цьому не судилося бути. Зокрема, у Мінську, незважаючи на довжелезний список порушень прав людини Аляксандром Лукашенком, я хотів довести, що США не будуть просто дивитися, як Московія поглинає Білорусь, за яку Путін, здавалося, серйозно взявся. Одним з елементів моєї стратегії була зустріч, яку поляки влаштували у Варшаві в суботу, 31 серпня, для радників з питань національної безпеки Польщі, Білорусі, України та США. Нехай би Кремль подумав про це трохи. Звісно, я задумав набагато більше, ніж просто проведення додаткових зустрічей, але й це було би сигналом для інших колишніх радянських республік про те, що ні ми, ні вони не повинні бути пасивними, стикаючись з войовничістю Московії чи загрозами їхнім внутрішнім урядам. Було багато такого, що ми всі могли зробити і дипломатично, і військово. Після того, як я пішов у відставку, Адміністрація та інші, здається, рухалися у подібному напрямку.

 

З літака Мінськ-Варшава я подзвонив Помпео, щоби коротко розповісти йому про подорож до України, Молдови та Білорусі. Я окремо розповів те, що мені у Києві розказав Тейлор: він покинув приватний бізнес, щоби тимчасово приєднатися до уряду у ролі його тимчасового повіреного в країні, де він раніше був послом (рідкісний випадок, якщо взагалі не унікальний) через те, що він дуже рішуче підтримував тісні стосунки між Україною й США. Якщо ми демонстрували байдужий чи ворожий підхід до України, він казав: "Я тут не ваш пацан", — Помпео підтвердив, що Тейлор також прямо це заявив перед тим, як заступити на посаду навесні, після усунення Йованович. Ні Помпео, ні я не мали жодного сумніву, що Тейлор майже точно піде у відставку, якщо військова допомога Україні не надійде.

 

Я запитав, чи можливо отримати рішення щодо військової допомоги ще до того, як Трамп вилетить до Варшави. Помпео вважав, що це можливо, зазначивши, що він матиме ще один шанс на борту Air Force One, який вилітав з авіабази Ендрюс у п'ятницю вночі і прибував до Варшави в суботу вранці. Зустріч з Зеленським запланували на ранок неділі, тож певний запас часу у Варшаві був. Джим Інгоф, голова Комітету Сенату США зі збройних сил, намагався зв’язатися зі мною, і ми з Помпео розглядали декілька варіантів, як Капітолію виграти більше часу перед дедлайном 30 вересня. Могли ж бути якісь способи виграти більше часу, як правило неможливі наприкінці фіскального року, зокрема завдяки величезній двопартійній підтримці військової допомоги Україні.

 

Того вечора ми дізналися, що Трамп не вилетить до Польщі, бо на Флориду насувається ураган Доріан, і що замість Трампа буде Пенс, але він приземлиться там не раніше неділі. І Помпео, і Еспер відмовилися від візиту, і розклад дня для Варшави полетів шкеребеть, адже Пенс мав прибути туди на 24 години пізніше, ніж планувалося для Трампа. Зокрема, зустріч з Зеленським тепер мала відбутися вже після церемонії вшанування 80 роковин нападу нацистів на Польщу, а не до неї. Все можна було організувати, але це явно свідчило, що питання про військову допомогу Україні знову відкладалося. Ми шалено втрачали час.

 

У п’ятницю ввечері за варшавським часом, 30 серпня, я з Варшави приймав участь у відеоконференції Ради Національної Безпеки США щодо Афґаністану, разом з Трампом та більшістю присутніх у Залі засідань. Як я описував, дискусія про Афґаністан була такою інтенсивною, що Трамп вже виходив з кімнати, коли я збагнув, що зустріч завершується. Я буквально закричав з екрану: “Чекайте, а як же Україна?” і всі знову сіли. Трамп сказав: “Мені [цензура] на НАТО. Я готовий сказати, ‘Якщо ви не платите, ми їх не захищатимемо’. Я хочу, щоби 300 мільйонів доларів [він мав на увазі 250 мільйонів доларів, одноразова допомога, запланована для України] заплатили від НАТО”. Звісно, це було неможливо, і показувало, що Трамп ніяк не розуміє, що то були за кошти і як їх надали, але це не було новиною. “Україна є стіною між нами та Московією”, — сказав він, і думаю, що він мав на увазі «перешкодою, що унеможливлює тісніші стосунки Москви з Вашинґтоном». Тоді він сказав Пенсові: “Телефонуй [Генеральному Секретареві НАТО] Столтенберґу і скажи йому, щоби НАТО заплатило. Скажи: ‘Президент за вас, але гроші мають бути від НАТО’ ” – але все це не мало сенсу. “Дочекайтеся засідання НАТО у грудні”, — сказав Трамп, натякаючи, як я зрозумів, що тоді він мав намір оголосити про наш вихід із НАТО.

 

То були погані новини, хоча Купперман розповів мені, що сенатор Інгоф говорив з Трампом про військову допомогу Україні майже півгодини після того засідання Ради Національної Безпеки. Трамп врешті сказав йому: “Пенс пом’якшить мій меседж,” що б це не означало. Сенатор Рон Джонсон через кілька днів розповів мені, що теж говорив з Трампом, і наголосив, що у Конґресі підтримка Україні є майже одностайною. Він не знав, чи він переконав Трампа, але я знав – дедалі більше конґресменів та сенаторів хотіли порозмовляти з Трампом телефоном чи зустрітися особисто. Груба політика могла вплинути на Трампа краще, ніж важливі аргументи. У всякому разі, та зустріч завершилась без певного результату.

 

B T Sondland

 

Пенс подзвонив мені у суботу ввечері з борту літака до Варшави, щоб обговорити Трампа: “Я думаю, що я чув його слова про те, що він знає – це кінець фіскального року, а [Україні] досі не дали зрозуміти, що ми хочемо скасувати надання їй коштів на військову допомогу, але у нього були серйозні причини для занепокоєння. Думаю, я знаю його досить добре, щоб він міг сказати — нумо зробімо це, але змусимо наших союзників робити більше у майбутньому”. Я сподівався, що це і буде повідомленням, яке він везе до Варшави. Однак ніхто з нас ще нічого не знав. У неділю вранці, трохи випереджаючи графік, о 10:00, Пенс прибув до Варшави. На моє велике здивування, Сондланд прилетів на літаку Air Force Two і зумів зірвати зустріч, організовану працівниками віце-президента, попри всі спроби охорони цьому завадити. Сондланд згодом свідчив, що його “запросили в останню мить”. Насправді це він сам себе «запросив» — попри майже фізичний спротив охорони віце-президента, які намагалися не впустити його. На тому брифінгу я коротко розповів Пенсові про мою подорож до трьох східноевропейських країн і зокрема – про зустріч з Зеленським та іншими українцями у Києві. Пізніше Сондланд свідчив, що він сказав на тій самій зустрічі, що допомога для України залежала від “розслідувань”, яких хотіли Трамп і Джуліані, і що його коментар був “належним чином” враховано Пенсом. Та я не пригадую, щоби Сондланд щось казав під час тієї зустрічі.

 

Ми от-от мали вирушити до площі Пілсудського, місця проведення церемонії, де у 1979 році Папа Ян Павло ІІ провів відому літургію, яку багато поляків вважають початком кінця Холодної війни. Ми повернулися до готелю о 14:30, добряче спізнившись через складну логістику для всіх національних лідерів, що приїхали.

 

Користуючись нагодою поговорити з Пенсом, поки Сондланда не було з нами, я пояснив, що маю піти зі зустрічі з Зеленським (яка почалася о 15:30, майже на годину пізніше) не пізніше 15:45.

 

B T Ze Pe 

Ми з Пенсом зосередилися на питанні військової допомоги і він визнав – у нас досі не було хороших новин. Коли прибув Зеленський, увірвався натовп журналістів, закидаючи нас питаннями, від яких Пенс відвертався так спритно як міг. Преса пішла і я – теж, щоби вчасно вилетіти з переповненого летовища Варшави. Я довго (до дзвінка від Моррісона) не чув, що Зеленський зосередився на питанні пакету військової допомоги щойно преса вийшла зі зали. Пенс танцював довкола цього питання, але відсутність заяви — “так, її точно нададуть” — була очевидною. На щастя, Сондланд не піднімав питання Джуліані під час тієї зустрічі з Зеленським, хоча тиснув на нас, щоби це зробили ми. Але згодом, як сказав сказав Моррісон, Сондланд причепився до одного з радників Зеленського – Андрія Єрмака, який займався “справами зі США”, і який раніше зустрічався з Джуліані. Моррісон не сильно переймався, про що розмовляли Сондланд і Єрмак, але я сумнівався, що вони розмовляли ось про Крим чи Донбас, не кажучи вже про ускладнення стосовно «Договору про ядерні ракети середньої дальності». Моррісон згодом розповів мені, що Сондланд все ж піднімав питання Джуліані з Єрмаком.

 

Після спокійного Дня Праці я провів вівторок у Білому Домі, ознайомлюючись із новинами. Коли пані Гаспел і команда розвідки приїхали на брифінг, перш ніж побачитися з Трампом, вона сказала мені: "Ви не можете цього зробити ще раз!" — "Чого саме?", — запитав я. "Зникніть тиждень", — сказала вона, і ми засміялися. 4 вересня я розмовляв з Пенсом, який ще був в Европі на Трамповому ґольф-курорті Дунбеґ (Ірландія) – що стало свіжим скандалом дня. Зеленський вразив Пенса, тож він так і поінформував Трампа, підсумовуючи: "Моя рекомендація — рекомендація консенсусу ваших радників: ми рухаємось вперед стосовно тих 250 мільйонів доларів". Пенс також тиснув на Трампа, щоби той зустрівся з Зеленським на Генеральній Асамблеї ООН, адже "тільки між нами, дівчатами" він вважав, що Трамп теж шукає якусь підставу, щоби зробити те, що, як ми сподівалися, було правильним рішенням. "Зеленський не навів переконливих аргументів [на їхній зустрічі], тому я навів їх за нього", — сказав Пенс, який був налаштованим оптимістично. Тим часом преса почала помічати зв’язок між затримкою військової допомоги для України та ідеєю-фікс Трампа про вибори 2016 і 2020 років в особах Гілларі Клінтон та Джо Байдена. У Конґресі продовжувала наростати двопартійна опозиція через відмову надати допомогу (я сподівався, що якщо ніщо інше не повпливає, то хоч це дасть правильний результат). Однак лише наприкінці вересня 2019 року мас-медіа почали давати оцінку тому, що відбувалося задовго до дзвінка 25 липня.

 

На вихідних стався бажаний для Зеленського обмін полоненими з Московією, по-своєму позитивна подія, і схоже, Трамп вирішив, що цього цілком досить, щоби розблокувати військову допомогу. Ми з Помпео обговорили це в понеділок вранці 9 вересня, а з Еспером я поговорив про це згодом того ж дня, в обидвох випадках наголошуючи на потребі законодавчого пом’якшення, щоби виграти час. А вже 9/11 — одинадцятого вересня, у середу пополудні, Трамп вирішив надати Україні кошти.

***

На той час я вже був звичайним громадянином. Близько 14:15 дня у понеділок, 9 вересня, Трамп викликав мене до Овального Кабінету, де ми зустрілися наодинці. Він поскаржився на висвітлення пресою подій в Афґаністані та скасування зустрічі в "Кемп-Девід" з Талібаном, не кажучи вже про переважно негативну реакцію, безумовно, серед республіканців, і на угоду, і на запрошення Талібану у "Кемп-Девід". Звичайно, більшість негативних реакцій він викликав на себе власними непродуманими твітами. Можливо, дивно, що нічого не просочилося у пресу ще до появи його твітів, але вони відкрили скриньку Пандори.

 

Трамп був розлюченим через те, що його зображували як дурня, але прямо він цього не визнавав. Він сказав: "Багато людей не люблять тебе. Вони кажуть, що ти стукач і не командний гравець". Я не збирався це так залишати. Я сказав Трампові, що протягом останніх кількох місяців проти мене проводились цілі кампанії негативних «зливів», які я би був радим описати детально, а також був радим сказати йому, від кого, на мою думку, були ці «зливи» інформації (в основному, я вважав, витоками інформації керують Помпео та Малвані).

 

Щодо тверджень про те, що це саме я зливав інформацію, я закликав його переглянути усі похвальні публікації про мене в газетах New York Times, Washington Post та інших виданнях, там часто вказували, хто надавав інформацію – і він би не знайшов нічого. Трамп спитав конкретно про зустріч з Талібаном, а я нагадав йому, що я сказав лише таке: Талібану слід пройти перевірку потужним магнітометром. Я просто сказав, що я не підпишу таку угоду Державного департаменту, а Трамп тоді вказав на мене пальцем і заявив: «Погоджуюся». Але він знов взявся за своє: “Маєш власний літак,” – на що я відповів, що не маю. На усі офіційні події я літав військовим літаком, керуючись тими самими правилами, що й мої попередники та численні інші високопосадовці з національної безпеки. Не я писав ці правила, я їх лише виконував. Мені було достеменно відомо, що це була скарга Малвані, він генерував ці нісенітниці. “У тебе там всі твої кадри [у Раді Національної Безпеки],” — сказав Трамп, і це була ще одна скарга від Малвані. Звісно, типове нарікання Трампа було про те, що серед членів Ради Національної Безпеки було забагато представників “таємного уряду” (deep state).

 

B T P M B G

 

Тоді я підвівся з крісла навпроти відомого столом Resolute і сказав: “Якщо ви хочете, щоб я пішов, я піду”. Трамп сказав: “Поговоримо про це вранці”.

 

То була моя остання розмова з Трампом. Я покинув Овальний кабінет приблизно о 14:30 та повернувся до свого кабінету. Я розповів Купперману та Тінслі про ту розмову і сказав, що це все зайшло задалеко. Я передав Крістіні Самуелян, моїй помічниці, коротку заяву на звільнення, написану ще кілька місяців тому, щоби вона оформила її на бланку Білого дому. Я сказав, що їду додому поспати і ще подумаю до ранку, але я вже був готовим завтра ж подавати у відставку. Щодо подальших чуток, я маю зазначити, що у вівторок Купперман розповів мені, що Ден Волш, один з помічників Малвані, телефонував йому пізно ввечері у понеділок, коли повертався з Трампом на борту літака Air Force One з політичного раллі у Північній Кароліні (Трамп полетів туди віддразу ж після розмови зі мною). Трамп був все ще «накрученим» з приводу використання мною військового літака, і Волш безуспішно намагався йому хоч щось пояснити . Він сказав Волшу: «Ви йому скажіть, що він не отримає іншого літака, якщо я окремо не схвалю цього». Цей коментар від Трампа демонструє – в понеділок ввечері він все ще думав, що я збираюся робити заявки на використання військових літаки після того, як зустрінусь з ним у вівторок.

 

У вівторок вранці, 10 вересня, я прийшов у звичний час, виконав кілька останніх завдань, і повернувся додому — чекати, коли почнеться буря. Я попросив Крістіну занести лист до Овального кабінету та доставити копії Пенсу, Малвані, Чіполлоне і Грішему об 11:30. Впевнений, Трамп не чекав цього, він твітив близько 11:50, щоби першим про все сповістити. Я мав би першим «завдати удару» — то був мені урок — та мені було цілком достатньо твітів з фактами. Я знаю, як все справді закінчилося. І ось – я знову став вільною людиною.

 

Переклад українською — Angelica Gordon та John Lemberg

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles