logo

Понедельник, 18 февраля 2019 00:37

СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА 20 — БОЛІСНА ПОРАЗКА РУСИНІВ ПІД ВІЛЬКОМИРОМ ТА ОКУПАЦІЯ ПОДІЛЛЯ ПОЛЯКАМИ

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg, 18.02.2019

 

Частина 19 тут 

 

Польські королі та їх історики-хроністи, посягаючи на Галичину, Волинь і Поділля, були вкрай незацікавленими фіксувати на цих землях визнаних самою Папською буллою володарів-князів. Таким чином, все «за законом» дісталося Польській Короні. А московська історична наука після третього поділу Речі Посполитої 1795 року (коли московити перехопили більшість українських земель) взагалі не могла допустити існування старшої гілки князівського роду Буланідовичів-Володимировичів, бо за порадою Софії Палеолог (1455-1503), дружини хана Якуба Гіяс-ад-Діна (Йибана III), той князівський рід проголосили похідним від самого Господа Бога. 

 

Заслугою князя Феодора Галицького (Острозького, 1360-1446) був той факт, що під тиском руських і литовських князівських та боярських православних родів вдалося відновити з 1392 року Велике Литовсько-Руське князівство, в якому український етнос зберіг свою ідентичність (мова, релігія, побут, звичаї, культура тощо). Хоча треба визнати, що саме за часів князя Феодора та його братів ми остаточно втратили свою державність...

 

Військові звитяги Василя Феодоровича Красного (так званого "Гедигольда", 1390-1461) та Феодора Даниловича Галицького, їхня участь у гуситських війнах на стороні чехів (саме ця обставина зберегла етнічну ідентичність лужичан і призвела до масового притоку чеських монет на терени русинів) призвели до протистояння католицького кліру і Сейму проти русинської знаті на початку XV століття. Іншою обставиною, що призвела до загибелі української гілки Грифичів, була королівська скарбниця Королівства Русинів, на яку поклали око голодранці-шляхтичі, які засідали у польському Сеймі. 

 

Згадка про русинського (українського) князя "Гедигольда" (Василя Красного) збереглася лише завдяки спогадам посла англійського та французького королів до володарів Центральної та Східної Европи. Один із прикладів брехні та маніпуляцій московських "істориків" і наших корисних дипломованих ідіотів: "А щодо Києва у ті роки, то сучасні українські історики визнають таке: «водночас звертає на себе увагу спадковість князівської влади у Києві впродовж першої третини XV століття. Наступниками Івана Гольшанського (1345*-1401) стали його сини Андрій (1365-1410, "київський князь") та Михайло ("київський князь" і "воєвода"); високий суспільний статус першого з них засвідчується тим фактом, що одна з його дочок стала дружиною короля Владислава ІІ Яґайла (1362-1434), друга — молдавського господаря Іллі (1409-1448)». 

 

Зазначимо: простий князівський рід не міг у ті роки поєднатися кровними узами з королівським родом польських Яґеллонів. Також слід пам’ятати, що Київ вважався центром Русі-України і до приходу в Київ Ольґерда Ґедиміновича (1296-1377) належав родові Великих князів Галицько-Волинської держави. Так звані українські «історики-науковці», недовго думаючи, аби не шукати справжні корені князівської династії, що невідомо звідки з’явилася, зарахували тих князів до литовських служивих Вітовта. За давнім московським прийомом — вони просто "розчинилися": «Після цього Гольшанські зійшли з політичної сцени Київської землі, де їх у 1440-х роках заступили нащадки Володимира Ольґердовича». Вважаємо, що брак наукового інтересу до князювання Гольшанських у Києві не є випадковим, адже воно погано узгоджується з "канонічною історіографічною схемою"… 

 

Гольшанські й Олельковичі насправді належали до нащадків одного із старших братів Феодора Галицького: Гольшанських разом із нащадками Володимира… записано до Печерського пом’яника під рубрикою «Пом’яни, Господи, князей наших великих». Великими Київськими князями були лише особи з династії князів Галицьких, а католицький рід князя Ольґерда взагалі не міг поминатися у споконвічному православному монастирі. Відібравши 1394 року Поділля у Коріатовичів, Вітовт і Феодор Галицький (Острозький) закріпили ті землі за підростаючим князем — сином Феодора — Василем, якому на той час виповнилося приблизно п'ять років. Бо інакше, як пояснити його володіння Поділлям у 1411–1422 роках та клопотання про надання земельної ділянки Ходку в 1428-му, а тим більше — переселення на берег Чорного моря 12000 сімей 1421 року (заснування Кочубеїва – майбутньої «Одеси» та низки причорноморських фортець). 

 

Цікаво зазначити, що жорстока війна 1430–1434 років за Поділля, яка розпочалася після смерті Великого князя Вітовта (1350-1430), зайвий раз свідчить про належність цього краю родові православних князів Галицьких. З перспективи сьогодення тогочасний перебіг подій виглядає так, наче не було для короля важливіших справ, ніж опанування цієї території. До певного часу Поділля залишалося осторонь. Змагаючись за вплив на цій території, Яґайло і Вітовт вдавалися до різних засобів. Якщо перший спирався на той прошарок шляхти, який був прийшлим і більше тяжів до цілковитої інкорпорації до складу Корони Польської, то другий, маючи величезний авторитет на руських землях, прагнув підпорядкувати Поділля собі. Кінець цій тривалій тридцятирічній «холодній» війні мала би покласти смерть Вітовта наприкінці 1430 року. Але вона лише розбурхала пристрасті. Розгорілася жорстока війна русинів (українців) проти поляків за Поділля, яка, по суті, тривала до 1440 року. І Петро «Монтигердович», що правив Поділлям у 1424–1425 роках, і Іван «Довгірд» (1426–1430), скоріш за все, були руськими (українськими) князями з родини Галицьких-Острозьких. На мою думку, то були сини брата Феодора Острозького, які й посіли свою давню предківську землю. Що й сполошило зайшлу на Поділля польську шляхту, яка влаштувала заколот після смерті князя Вітовта в 1430 році, скинувши рід князів Галицьких з князівського престолу в Кам’янці.

 

Ось як описав Юхим Сіцінський захоплення поляками столиці Поділля: "І от, щойно Вітовт помер, польські пани з королівських придворних пробираються на Червону Русь, тут набирають польської шляхти і під проводом панів Бучацьких посуваються до Кам’янця і в листопаді з’являються в Кам’янці. Тут ще не знали про смерть Вітовта. Тоді подільські (польські) шляхтичі, на чолі яких, по словам Длугоша, були кам’янецький біскуп Павел з Боянчиць, колишній кам’янецький староста Грицько Кердеєвич і звісні в пізнішій історії Поділля три брати Бучацькі — Федір, Михайло й Мужил, викликали до себе кам’янецького намісника Довгірда (князя Івана Галицького) й ув’язнили його. Литовська (українська) залога не встигла опам’ятатися і попала в руки поляків. Так Кам’янець було захоплено поляками і в його замку засіла польська залога під начальством Михайла Бучацького. Поляки двинули частину свого війська з-під Кременця на Поділля… По дорозі вони немилосердно опустошали все, що попадалося під руки. Лютовання Поляків підняло проти них селян Брацлавщини. Вони напали на поляків і положили на місці до двадцяти знатних шляхтичів. Польському війську не вдалося навіть дійти до Брацлава". 

 

Наступником Вітовта став Свидриґайло (1370-1452, правнук по материнській лінії короля русинів Юрія Львовича, союзник Василя Красного і Олександра Носа Турівського та прихильник Ордену). Русинські війська зайняли Східне Поділля і зпочали бойові дії за звільнення Західного Поділля. Та польська і литовська католицька шляхта у 1432 році зчинили заколот і скинули Великого князя Свидриґайла з престолу. На його місце поляки поставили Сигізмунда Кейстутовича (1365-1440), який швидко видав «грамоту» (так звану Гродненську унію) за якою віддавав Поділля ... Польщі. То ж Феодор Галицький розпочав бойові дії проти узурпатора і польських загарбників. 30 листопада 1432 року його військо розгромило польську армію під Копистирином на річці Мурафі. 

 

Ось як описує ці події історик Юхим Сіцінський: "Поляки, маючи на увазі зречення від Поділля новоутвореного великого князя Литовського Сигізмунда, вислали своє військо на Східне Поділля, щоб відібрати його від Феодора… Польське військо забрало кілька замків на Східному Поділлі. Феодор спалив Брацлав разом з замком, і вийшов звідти… Але надходила зима і поляки немаючи сталого опірного пункту, обезсилені партизанською війною, подалися на Південний Захід, а за ними йшли по п’ятах подоляни. В грудні польське військо було на річці Мурафі, в невеличкій, багнистій і лісовій толоці села Копистирина, і мало переходити річку. Тим часом (князь) Федько, отримавши допомогу від татар і волохів, перейшов раніше річку Мурафу в іншому місці та зробив засаду там, де мали переправлятись поляки. Поляки, зробивши гатки на річці, стали переходити річку з обозом. Подоляни вдарили на поляків. Настало велике замішання. Поляки кинулися до річки, одні на гатки, а другі по леду. Ті, що ще не перейшли і були на лівім боці річки, кинулись на поміч своїм товаришам, але вози на греблі не давали змоги бистро передвигатись, ні тим, що напирали назад, ні тим, що хотіли йти на поміч. Дуже багато тут народу пропало. Багато поляків потопились в річці або загрузли в багнах. Це було 30 листопада 1432 року". Польське військо втратило лише вбитими та втопленими близько 12000 осіб, що було дуже суттєвими втратами на ті часи. У 1433 році під Кам’янцем (князь) Феодор… знову розгромив польські війська, які очолював кам’янецький староста Федір (Теодор) Бучацький (і навіть взяв того в полон). У березні-квітні 1434 року він знищив частину польського війська біля міста Цварко на Поділлі. 

 

Треба зауважити, що османська експансія змусила Папу примирити Орден, Угорщину та Польщу, і врешті 1429 року війська Ордену відправились до Угорщини, аби протидіяти османам, та ганебна поведінка угорського короля (який вкрав кошти, зібрані на хрестовий похід) призвела до поразки, спочатку Ордену, а згодом і волоського володаря. Тож Орден змушений був погодитись підтримати Польщу у війні проти русинів. Восени 1435 року під Вількомиром (сучасне місто Укмерге у Литві) відбулася генеральна битва. Війська Сигізмунда було підсилені польськими загонами… Свидриґайло зазнав повного розгрому. У битві загинуло 13 українських князів, 42 потрапили до полону. Свидриґайлові вдалося врятуватися втечею. На початку 1436 року його тимчасовою столицею став Київ. Протягом кількох років Київщина, Чернігово-Сіверщина і Волинь не визнавали владу Сигізмунда. 

 

Отже, до полону потрапили 42 князі, серед яких були Федір Феодорович Острозький та Василь Феодорович Красний. Переможець-узурпатор Сигізмунд, згідно з литовською хронікою Биховця, задумав вчинити "злий умисел": зібрати українську шляхту на загально-земський сейм і на тому сеймі всю шляхту викорінити. Однак віленський воєвода «Довгірд» (князь Іван Галицький) і троцький воєвода Лелюша, «доведавшися достоверно, яко тот сейм положен на пагубу всего рожаю шляхецкого и их самых», замірилися покласти край звірствам Сигізмунда (літописець порівнює його з біблійним уособленням зла — царем Іродом). Їхнім спільником став волинський князь Олександр Чарторийський (1410*-1477); було вирішено вбити Сигізмунда, захопити Вільно й Троки та «держати их на князя Свидригайла». До змови залучили й дворянина, родом киянина, на ім'я Скобейко, якого називають конюхом великого князя. Скобейко мав відвезти до Троків оброчне сіно; тож змовники вдалися до "троянського" маневру, сховавши у 300 возах своїх озброєних слуг. Тобто ті Галицькі, що залишились на свободі, все ж довідались, про намір Сігізмунда винищити русинських аристократів-ортодоксів під виглядом "сейму". 

 

Скобейко та Чорторийський в’їхали до Троків 20 березня 1440 року. У вербну неділю, коли син Сигізмунда, Михайлушко, "вийшов з граду до костелу", а сам князь слухав обідню в одній зі замкових веж…, князь Чорторийський вимовив йому всі його злі вчинки та викрив його кривавий задум; він же ж виголосив і вирок: "Що ти наготував князям і панам, і всім нам пити, то ти тепер пий сам". Безпосереднім убивцею Сигізмунда літопис називає Скобейка, котрий, за браком зброї, скористався "вилами в каміні, яким вогонь поправляють". 

 

Та не так сталося, як гадалося. І цього разу представники роду Ґедиміна, замість князя Свидриґайла, обрали великим князем тринадцятирічного сина Владислава ІІ Яґайла — Казимира IV (1427-1492).

 

Свидриґайло задовольнився наданням йому в одвічне держання Волині... Він присягнув молодому великому князеві на вірність. Те саме були змушеними вчинити й руські (українські) князі. Програвши ту важку й виснажливу боротьбу, князь Феодор Данилович усю відповідальність за поразку взяв на себе й невдовзі опинився в Києво-Печерському монастирі. Він відмовився присягати новому Великому Литовському князю. Князь Василь Феодорович Красний, аби зберегти за собою титул Великого Руського князя та свої маєтності, був змушеним теж присягти перед Казимиром у 1440 році, але полишив усі державні справи і зажив приватно. Та коли 1444 року в битві під Варною загинув польський король Владислав ІІІ Варненчик (1424-1444) і поляки 1445-го обрали його наступником Великого Литовського князя Казимира IV та невдовзі запросили усіх руських князів присягнути новому польському королю, Василь Красний, витягши меча, нагадав їм, що руські мечі змушують ворогів не лише відступати, а й зносять їм голови. Так остаточно зникла держава русинів... 

 

Отже, у 1440 році Сейм відібрав права на Поділля у Галицьких-Острозьких і запровадив польську адміністрацію з виборними посадами, а у старшої гілки князів Галицьких відібрали і Київщину і Лівоборежжя... Сейм почав роздавати величезні масиви земель аристократам-католикам і дрібній шляхті. Та плани Варшави дуже зіпсували козаки-кипчаки, які на той час були українізованими (русиніфікованими) та вже мали прошарок власної православної еліти – «князів» та «бояр», які були слугами королівського роду Галицьких (і відповідно — Острозьких, Заславських, тощо). Польська влада масово продукувала фальшиві документи на землю, що призводило до наявності кількох власників одних і тих же володінь. А місцеві «сейми» цю ситуацію тільки поглиблювали. Згодом це обернулося війною і масовими смертями і русинів і поляків. Цікаво, що у 1400-1425 роках населення Львова на 70% було німецьким, Сянока – на 10%. У містах русинів перші згадки про євреїв з’явилися у Львові лише 1356 року, у Дрогобичі — 1404 року. Аби хоч трохи знизити напругу у суспільстві, польська корона видала 1434 року так званий Єдлинський едікт, за яким урівнювались майнові права польської шляхти і лицарів із правами русинів: бояр, князів і верхівки "козаків" (так звані «золоті вольності»). 

 

Треба зауважити, що в цей час на Заліссі, Московський бейлік відновився лише після 1433 року (у 1408 році Москву, царя Василя-Тохтамиша та більшість населення знищив беклярбек Золотої Орди Едиґей (1345-1419, полководець Тамерлана). Руїни Орди відбудовували князь Вітовт та його ставленник Улуг-Мухаммед (1405-1445) з Хаджи-Ґераєм (1397-1466, який потім отримав Крим після смерті Джелал-ад-Діна). Улуг-Мухаммед на руїнах Північних улусів створив Казанське царство (відновлений Сеїнів Юрт) — для старшого сина Махмуда (1425*-1465) та Касимівське царство (Мохшинський Юрт) — для сина Касіма (1430*-1469). Обидва царства за ярликом Менґу-Тимура були мусульманськими, як і Кримське царство Хаджи-Ґерая. Руїни Москви відійшли онуку Вітовта — Василю ІІ Темному (1415-1462). 

 

Отже, зникнення держави русинів не призвело до зникнення русинів як етносу… 

 

На світлині: родові герби Гольшанських (ліворуч) і Чарторийських (праворуч)

 

Частина 21 тут

Другие материалы в этой категории: « K2_MORE_PREV Статті K2_MORE_NEX »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles