logo

Вторник, 11 декабря 2018 11:36

ЩО НАСПРАВДІ ВІДБУВАЄТЬСЯ У ФРАНЦІЇ? ЧАСТИНА 1 — ПЕРИФЕРІЯ І МЕТРОПОЛІЯ

Itaï Cellier, Facebook, 09.12.2018 

 

Останнім часом я читаю дуже багато нісенітниць від різних «тимчасових фахівців», які не розуміють жодного слова французькою, але є радо готовими розповісти вам, що ж відбувається тут у Франції, і звичайно ж це ідеально пасує до їхнього світосприйняття (і з лівого боку політичної карти, і з правого). Реальність ж є набагато складнішою. 

 

Аби зрозуміти, що тут насправді відбувається, треба усвідомити два дуже глибокі геополітичні процеси, які тривають у Франції протягом  кількох останніх десятиліть. Один з цих процесів власне й спричинив початок мітингів понад місяць тому, а інший — їх радикалізував, що й спричинило масивні руйнування та грабування центру Парижа. 

 

Первинний мотив, який спричинив протести «жовтих жилетів», не є унікальним процесом лише для Франції, проте саме у Франції він дуже сильно проявився — це вимирання периферії. Цей процес дуже точно та детально описано у книзі французького географа Крістофа Ґійі (Christophe Guilluy), яка вийшла у 2014 році під назвою «Периферійна Франція» (La France périphérique), і на превеликий жаль для усіх цих «другосортних експертів» ні її, ні основні теми, наведені у книзі, не було перекладено навіть англійською мовою. З моменту появи у світ ця книга повністю змінила суспільну дискусію у Франції, вона також змінила і форму політичних кампаній. Багато французьких політиків прочитали її. Ходять слухи, що її прочитали і чинний, і колишні президенти. 

 

France GJ author

Крістоф Ґійі, автор книги «Периферійна Франція» — Christophe Guilluy, «La France périphérique»

 

То що ж такого особливого в основній темі цієї книги, і чому вона є ключовою в розумінні останніх заворушень? Ще кілька років тому, класичний підхід до розколу у французькому суспільстві був між «оригінальними французами» (français de souche) та французами, які отримали громадянство останнім часом, чи імігрантами. Починаючи від популістських гасел Жанна-Марі Ле Пена, що «імігранти забирають у французів робочі місця», і аж до кінострічки «Ненависть» (1995), які показували сторону знедолених французів. Такий розкол дійсно існує (про нього я скажу детальніше у другій частині), проте він є другорядним  порівняно з реально великим розколом, який існує між «периферійною» та метропольною» Францією. 

 

Метропольна Франція — це Франція, яка існує у великих містах: в Парижі, Марселі, Тулузі, Ліоні, Лілі, тощо. Ця Франція пожинає усі позитивні плоди глобалізації — ефективну систему транспорту зі щільними графіками рейсів, якісним розгалуженням і дуже точним дотриманням розкладу, зручне розташування міжнародних аеропортів, і звісно — високі заробітні плати, високоякісні варіанти помешкань та дешеву робочу силу, що складається головно з заробітчан . Все це дуже сильно підвищує рівень життя. 

 

Найцікавішим в метропольній Франції є той факт, що не лише вищі і середньо-вищі прошарки населення насолоджуються цими високими стандартами життя, ними також насолоджуються і заробітчани, які їх обслуговують. Ці заробітчани забирають дітей багатіїв зі шкіл, готують їм теплий обід,  чекають разом з дітьми коли батьки повернуться з роботи, вони прибирають їхні будинку, прасують і складають до шаф їхній одяг, працюють на кухнях в ресторанах та возять їх в таксі чи в Uber — їхні зарплати, умови праці й інфраструктура, якими вони насолоджуються, є набагато кращими ніж у звичайних мешканців периферійної Франції.

 

Периферійна Франція складається не лише з сіл, як про це помилково думають, але й з міст, які колись, в середні століття і ще навіть в ХІХ столітті, були важливими й успішними містами — такими як Альбі, Родез, Монпельє, Руан, Гавр, тощо. Це красиві міста, з багатою історією і цікавими пам'ятниками, які свідчать про їх багатство і важливість у давні часи, але сьогодні вони поступово стають справжніми містами-привидами. У такій місцевості, як Бретань у Франції, вам іноді доводиться добиратися більше 50 кілометрів, аби зустрітися зі сімейним лікарем, в Ардеші вам іноді доводиться добиратися 15-20 кілометрів, аби купити продукти в супермаркеті —набагато меншому, ніж супермаркет, який вважається найменшим у Парижі чи Марселі. 

 

Проблема в тому, що 60% з 67,000,000 мешканців Франції сьогодні живуть у периферійній Франції. У цій Франції громадський транспорт є неефективним. Потяги (якщо вони досі існують і їх не замінили автобусами) ходять у кращому випадку щогодини, а в гіршому — раз на день (або їх взагалі немає). Аби поїхати у відпустку за кордон (чого більшість громадян не може собі дозволити), треба їхати дві-три години до найближчого аеропорту. Те саме стосується отримання послуг від держави, які зазвичай надаються лише у столиці департаменту. Зайве казати, що рівень безробіття в цих містах і в цих районах стрімко зростає, і може сягати 40% серед певних груп населення. В середьому, за деякими оцінками, він становить майже 25% — порівняйте з приблизно з 10% безробіття у метропольній Франції. 

 

Ви запитаєте: чому люди з периферії не кидають ці міста та села і не переїжджають до «метропольної Франції»? Для цього є багато причин. По-перше, рівень безробіття у великих містах не є нікчемним. Ці міста вже є заповненими людьми, які щодня приїжджають з периферії, з наміром не повертатися назад. Крім того, заробітчани-мігранти та біженці серйозно обтяжують міську інфраструктуру та знамениту службу соціального забезпечення Франції, яка робить процес інтеграції тривалим і громіздким. А ще, великі міста просто не можуть вмістити таку величезну кількість людей, іноді просто через брак вільних площ для будівництва. 

 

В мене є сім'я у глибокій периферійній Франції, більшість з її членів живе в маленькому і дуже красивому містечку з чудовим палацом, мальовничими вуличками і приголомшливими панорамами. Це місто розташовується в єдиному графстві Франції, де немає залізниць та немає автобанів, і єдиним реальним виходом з цього міста є особистий автомобіль, тому що автобус, який з'єднує його з рештою світу, прибуває їздить приблизно  що дві години. Протягом левової  частини мого перебування  у Франції за останні 20 років в країні майже немає такого місця, яке я б не відвідав в одному зі своїх походів, і я завжди намагаюся поговорити з людьми в селах і містах, де я проходжу, і, по-можливості, погостювати в них. І не можливо не задатися питанням про величезні відмінності між цими людьми і їхнім життям та життям в метропольній Франції. 

 

Саме ці відмінності, які поділяють Францію на дві різні країни одночасно, і є тим, що підштовхнуло майже 300,000 осіб вийти на перехрестя, вулиці та шосе в блискучих жовтих жилетах (дурний закон змусив людей купити їх кілька років тому). Цим людям потрібна машина. Багато з них, якщо у них взагалі є робота, є змушеними щодня добиратись до роботи до двох з половиною годин (!). Це означає, що вони розпочинають свій день о 4-5 годині ранку і завершують його о 21-22 годині вечора. Це також означає, що тільки один з подружжя має можливість працювати нормально, бо в таких реаліях в людей взагалі немає можливості заплатити комусь за догляд за дітьми. Це також означає, що заробітна плата сім'ї сягає лише третини чи половини порівняно з зарплатою сім’ї в метропольній Франції, але ж продукти і послуги є скрізь однаковими. Це означає, що якщо у вас сім'я з двома дітьми, і ви хочете переїхати в якесь паршиве передмістя Парижа чи Ліона, то вам доведеться збирати гроші протягом кількох добрих років, аби ви змогли дозволити собі лише платити орендну плату в цих містах, і то — якщо ви взагалі знайдете там роботу. Крім того, в цих передмістях вас ніхто не чекає. Скоріше навпаки. 

 

Коли Емануель Макрон переміг у другому турі виборів, він з помпезним виглядом йшов по Лувру, а Дев'ята симфонія Бетговена (гімн Евросоюзу) грала з великою силою. Заголовки газет, написані в ті моменти, оголошували про його розгромну перемогу над Марін Ле Пен. У своїй переможній промові він глумився над тими, хто стверджував, що він може програти, і казав: «Вони не знають Франції!». Але з моменту свого обрання він знову і знову доводить, що в нього самого немає елементарного розуміння справжньої Франції.

 

Трохи згодом після перемоги Крістоф Ґійі дав інтерв'ю і передбачив, що все це раніше чи пізніше вибухне. У тому інтерв'ю, у фешенебельному паризькому барі він приголомшив журналістку, заявивши, що французький народ обрав не Макрона. Навпаки. Беручи до уваги кількість голосів за Марін Ле Пен, та додавши до них мільйони порожніх (білих) бюлетенів, результатом виборів треба вважати 60/40 на користь Ле Пен (згідно з теорією Ґійі). Порожній (білий) бюлетень у Франції — це голос протесту. Це люди, які хочуть піти і проголосувати, аби показати, що обидва політичні кандидати для них є неприйнятними. Зазвичай білий бюлетень в другому турі голосування у Франції є незначним. На цей раз їх було близько 20% від загальної кількості голосів. Це божевільна статистика, яку ЗМІ, які в той час були по вуха закоханими в Макрона, намагалися повністю приховати. 

 

Тож «периферійна Франція», яка сягає 60% населення Франції, справедливо сприймає Макрона як президента «метропольної Франції». Як «неїхнього» президента Франції. За півтора року Макронові вдавалося показати, що він є егоцентричним, зарозумілим, нарцисичним і має манію величі найгіршого типу. 

 

Це президент, який довго насміхався над учнем середньої школи перед камерами за те, що він назвав його «Ману» (звичайне скорочення імені Емануель) і стверджував, що той «не поважає Францію», а через два дні заповнив Елисейський палац трансвеститами, які дуже зухвало танцювали  майже наголяса. 

 

Це президент, який у відповідь безробітному, з яким він випадково перетнувся в одному з периферійних міст і якій поскаржився йому, що в цьому регіоні немає роботи, сказав йому «Я зараз перейду дорогу і знайду собі роботу без жодних проблем». Через кілька тижнів він сфотографувався з колишніми злочинцями на одній з французьких територій, коли ті робили непристойні жести, спрямовані проти нього. 

 

Макрон є переконаним, що це його «момент». Що ось він, мужчина, якому ледь виповнилося 40 років, покаже всім, як він перетворюється у «французького Обаму». Який сказав, що очолить Францію, як бог Юпітер. Який захоплювався Наполеоном Бонапартом. Який взяв Трампа і його дружину для дуже дивного візиту до будинку інвалідів (ніхто з французьких президентів ніколи цього не робив до нього) для відвідування могили свого кумира-імператора та диктатора, який був жахом Европи протягом багатьох років. 

 

І ось цей зарозумілий Макрон вирішив підняти податок на паливо, аби фінансувати нереальні фантазії про зелену енергію. Для периферійної Франції, настільки залежною від старечої приватної машини, це було занадто. Тут на податки збирається сума, що перевищує 46% ВВП країни, і Франція є найоподаткованішою країною світу. Вплив цього нового податку є ледь помітним у метропольній Франції. Тут у багатьох людей немає транспортного засобу взагалі (зокрема і в мене), і це не те, що вони не можуть собі дозволити — для цього немає особливого сенсу, коли транспорт у великих містах є настільки ефективним. І якщо Uber підніме ціну за проїзд на евро чи два, ми навряд чи це відчуємо. Але для багатьох у периферійній Франції це майже смертельний удар. Транспортний засіб для них — це лінія життя, без якої у них немає навіть хліба, не кажучи вже про торти. 

 

І вони вийшли на вулиці, перехрестя та шосе, і блокували їх. Але не повністю блокували їх, як ідіоти в деяких країнах, а за допомогою так званих фільтраційних бар'єрів — вони залишали одну смугу відкритою для машин швидкої допомоги і щогодини повністю відкривали трасу на п'ятнадцять хвилин. Такі блокування було зроблено по суботах, аби зачіпити якомога менше працюючих людей (тобто самих себе). Ці перешкоди проводилися дуже невимушено (у переважній більшості випадків) і в атмосфері «хорошого хлопчика» (bon enfant), що означає соціальну поведінку, а не насилля чи руйнування. Люди влаштовували тимчасові притулки, приносили термоси з кавою та чаєм, міні-пічки, роздавали за власний рахунок канапки та випічку, тощо. Багато з людей, які  столи в корках, у знак солідарності ставили власні блискучі жилетки на панель приладів, а по закінченню години, в момент проходження імпровізованих КПП мітингувальників — сигналили їм, висловлюючи цим свою підтримку.

 

Проблема полягає у тому, що Макрон абсолютно ігнорував їх протягом кількох перших тижнів. У нього були дуже хороші виправдання — відсутність лідера, відсутність голови цього протесту. Ніхто не виділявся чимось тим, з ким можна було говорити. З його точки зору, це лише ще один прояв опозиції, такий як тривалий (і невиправданий) страйк залізничників, під час якого він не відмовився навіть від жодної букви своєї реформи. 

 

Але це була гірка помилка. Саме той факт, що це «протест без голови» і робить його таким небезпечним. Це справжній протест народу, а не організована група робітничих комітетів, це не протест, організований Марін Ле Пен чи більшовицьким популістом Жан-Люком Меленшоном. Це справжній протест. Це та ж сама хвиля імпульсу, яка стільки разів охоплювала Францію до 1789 року, і яку Макрон не зміг розпізнати зі свого місця на Олімпі.

 

На головному фото: яскравий жовтий жилет з розписом Маріанни - один зі символів Франції, де вона знімає перешкоду зі свого рота. 

 

У наступній частині: як геополітичний розкол, який існує на периферії Франції, перетворив протест у набагато жорстокіший і небезпечніший безлад.

 

Автор тексту — Ітаї Сельє, за фахом архітектор зі ступенем магістра з містобудування й територіального планування, генеральний директор французької ІТ-компанії Polantis

 

Переклад з івриту — Алекс Бен-Арі

Другие материалы в этой категории: « K2_MORE_PREV Статті K2_MORE_NEX »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles