logo

Thursday, 21 June 2018 00:54

УВАГА: ЦЕ — МЕДІАКРАТІЯ!

Оксана Забужко, 4liberty.eu, 21.02.2017

 

Десь 15 років тому, у старі добрі часи, коли більшість інтелектуалів Заходу все-ще вірили, що епоха тоталітаризму залишилася позаду, що це Захід переміг у Холодній війні, Умберто Еко опублікував неймовірно саркастичне ессе «Від п'єси до карнавалу». Він доводив, що ми (як вид) втратили початкове відчуття балансу між грою та працею і, крок за кроком, зробили карнавал (колись лише коротку освіжальну перерву від праці) постійною рисою наших буднів. У результаті робітники, всупереч очікуванням Карла Маркса, зараз можуть втратити хіба-що свої ланцюги: якщо якісь значні соціальні потрясіння спричинять блекаут, «то вони втратять якийсь випуск свого улюбленого реаліті-шоу, тому вони голосують за людей, які проводять ці шоу, і далі працюють, аби віддати свої заробітки тим, хто «служить розвагам». Еко тоді пророкував, що в не такому вже й далекому майбутньому настане «радісний Апокаліпсис» для нашої цивілізації. Інакше, як він застерігав, «Історія стикнеться, скажімо, з гарноою світовою війною … і Карнавал завершиться». 

 

Зараз схоже на те, що часи, які передбачив Еко, уже прийшли — нова світова війна, яку ми так довго розглядали як ланцюжок на перший погляд непов'язаних «локальних конфліктів», нарешті просто перед нами набирає чіткої форми буття, що розвивається за деякими навмисно закладеними сценаріями. Але, що дуже тривожно, Карнавал усе ще не завершився. Замість цього ми спостерігаємо за тим, що найкраще можна описати, як «карнавалізована війна», що поширюється по всій земній кулі. 

 

Дозвольте проілюструвати мені це одним недавнім прикладом з мого особистого хронометра новин. Кілька днів тому я отримала від своїх польських друзів Звернення з Верхрати, одного з місць у Польщі, де стався акт вандалізму (ультра-праві організації, які осквернили минулостолітні українські могили, симпатизують Москві настільки, що деякі з їхніх членів зараз воюють проти України на східному Донбасі у лавах промосковських терористичних військ). Цей сильний і потужний документ звертається до голосу розуму серед усіх верств польського суспільства, а його доволі глибокий емоційний месидж змусив мене промоніторити мережу та витратити трохи часу на ті речі, які б я в інших випадках проігнорувала, а саме подивитись серію відео з чистою неприхованою ненавистю поляків проти українців як уявних ворогів

 

Після трьох років московської агресії — корисний досвід, якщо треба кваліфікувати воєнну пропаганду — я не могла не зауважити неймовірну схожість між мовою, з одного боку, польських реп-груп  — таких як Basti чи Stopa — а з іншого боку — мовою чисельних сторінок в московських соцмережах, на яких тисячі молодиків з московських сіл постять свої селфі з автоматом Калашникова в руках, гордо заявляючи про намір «поїхати до Новоросії на сафарі на хохлів (образлива назва українців)», на «полювання на хохлів», тощо (багато таких акаунтів закривались постами друзів чи родичів оплакуванням смерті власника акаунта на Донбасі). Але що здалося мені найдивнішим, це те, що порівняно з нинішньою московською культурою ненависті, їхні молоді польські колеги є насиченими відчутною свіжістю та енергійністю, яких так не вистачає московській воєнній пропаганді, спрямованій на дегуманізацію українців. 

 

Цим я не хочу сказати, що польські неонацисти є креативнішими від московитських, ні. Але вони точно є набагато щирішими у поширенні відчуттів, якими вони керуються.  Це свого роду ейфорія неповнолітнього злочинця, радість підлітка, який раптом відчуває себе вільним, аби задовольнити своє бажання поматюкатись на публіці. Це ніщо інше, ніж той самий Карнавал, про який Еко попереджав Европу на світанку століття — про індустрію нескінченних розваг, що тепер слугує моделлю у свідомості орієнтованої на розваги (емоційної юнацької) аудиторії війни (і справжньої пролитою в ній крові!) в комп'ютерній грі або на телешоу. 

 

Молоді провінціали з Московії, яких мобілізують на «полювання на хохлів» на Донбасі, сприймають це як Голівудську пригоду, як чудовий шанс змінити свої життя, піднятися по соціальній драбині від нікому непотрібного сміття до справжніх переможців, як у московських версіях ігор «Jeopardy!» чи «Хто хоче стати мільйонером?».  Молоді польські репери, що поливають українців своїми гімнами ненависті про «прокляту кров», серед жахів Другої світової знайшли вихід для своєї викривленої агресії, і продовжують грузнути в ній з такою ж енергією, з якою ультраси виходять на вуличні бої — граючи з потенційно руйнівним емоційним ресурсом, та залишаючись у рамках шоу і не переходячи ті кордони, що відділяють його від реальності. (Ще ні?) В обидвох випадках це і є справжнім карнавалом, який диктує правила своїм акторам. 

 

Путінська Московія стала першою країною, яка навмисно зробила концепцію карнавалу наріжним каменем своєї внутрішньої й зовнішньої політики — фактично ядром усієї своєї пост-радянської політичної архітектури. Це перша країна, яка змогла встановити, через одне десятиліття після розпаду Радянського Союзу, повноцінно керовану телебаченням постмодерну диктатуру — так звану «керовану демократію», суміш Луб'янки та Голівуду, або ж, кажучи літературнішими термінами, суміш версій тоталітаризму Орвелла та Гакслі. За такої системи все суспільне життя, у війні чи у мирі, перетворюється на поставлене реаліті-шоу, яке, нав'язане засобами масмедіа широкій аудиторії публіці, залишає його без можливості роздумувати про те, що є правдою, а що брехнею — самі ці терміни стають невідповідними, оскільки це не є істинною/хибною дихотомією, а важливим є — чи подія прикольна чи не прикольна. Через те, що  такий тип диктатури ще ніким не класифіковано, я дозволю собі поки-що називати його МЕДІАКРАТІЄЮ

 

Символічний міжнародний дебют медіакратії (час пролетів непомітно), наскільки я це бачу, стався вночі у вересні 2000 року, коли Владімір Путін був гостем шоу Ларі Кінга на CNN, невдовзі після жахливої катастрофи на московській атомній субмарині «Курск», і яка шокувала світ (московський уряд тоді або не хотів, або просто не міг організувати рятувальну операцію, а всі ті, хто залишався живим, врешті померли на судні, в той час як основні світові масмедіа, повідомляли наживо історію в новинах: це був початок століття, в якому натовп, стикнувшись з аварією, перед тим, як бігти допомагати, починає робити фото). Як потім сказав Ларі Кінг, це був «неймовірний момент на телебаченні», коли на запитання «що трапилося з сумбариною?» президент Московії відповів з характерною кагебістам перекошеною усмішкою «вона потонула» — чим тріумфально представив світовій політиці стиль онлайн комедії (стиль «троля»), який потім практикували немало осіб — від Юлії Тимошенко в Україні до Дональда Трампа у США. 

 

Пізніше, в 2011 році, Ларі Кінг запевнив Russia Today, що Владімір Путін відразу сподобався йому (так само сказав, до речі, Джордж Буш молодший) своєю відповіддю, бо вона була прикольною (sic!).  

 

Окрім перевірки технік шоу-бізнесу, у тій історичній передачі було ще щось, що вразило мене: характерне уподібнення колишнього полковника радянської спецслужби та телевізійного ведучого одного з провідних світових медіа-холдингів, а саме — повна відсутність емпатії та явна неповага (якщо не явне презирство) до жертв. Ніхто з них двох під час «великого телемоменту» не показав ані сорому, ані не намагався принаймні притворитися, що йому не байдуже, що він переймається трагічними смертями молодих людей, яких можна було б врятувати.  І саме така безсоромність, неприборкана клоунівська зарозумілість проявилася як риса, яка відкриває нові стандарти у карнавал сучасної історії. 

 

На відміну від правлячих еліт минулого, включно з тоталітарними режимами, нинішні організатори карнавалу не повинні симулювати будь-яку гідність — аби перемогти на виборах у карнавальному світі, вже непотрібно бути серйозним. Одна і єдина вимога, якої треба дотримуватись, аби одержати підтримку здитинілої, спраглої до веселощів аудиторії, незалежно від того, що вони роблять, — це залишатися "прикольним". 

 

Саме це, я вірю, пояснює успіх Дональда Трампа, який не захопив мене і на половину від того, як він захопив моїх американських друзів. Що ярі прихильники Трампа цінують у ньому, незалежно від того, скільки ще порушень пристойності він допустить — окрім уникнення сплати податків і хапання жінок за інтимні місця — він і сам може виявити факт таких порушень — так це навмисно демонстрована кандидатом його карнавальна здатність "гадити на публіці", так би мовити. («Гляньте, — сміючись люди штурхають один одного, не вірячи у те, що відбувається, — що то за покидьок!» — а потім вони йдуть на вибори, аби проголосувати за того ж покидька, використовуючи свій бюлетень як замінник їхніх аплодисментів за хороше шоу). 

 

Якщо говорити про Україну, то ми були в такій же пастці з Юлією Тимошенко, яка стала ідеальною моделлю популістського диктатора — відверто граючи "сексуальну суку", призначену для захоплення масами, як порнографічна зірка — за її безсоромність. Коли Віктор Янукович, який переміг її на виборах, восени 2013 року вибрав той же клоунівський стиль, граючи дурня і прикидаючись, ніби він не розуміє вимог Евромайдану, і що ці вимоги не варті серйозної уваги, українське громадянське суспільство відреагувало "Революцією Гідності" (sic!), давши знати своєму політичному класові, що до певних речей, зрештою, треба ставитися дуже серйозно, і що за ці речі, якщо і треба буде, варто навіть померти. Таким чином, у певному сенсі Майдан продемонстрував чітко антипопулістський масовий протест — в якому маси відмовились грати в легку гру, закладену для них кремлівськими сценаристами (так званими «політичними технологами», як їх названо в офіційному переліку професій на Московії після 1990-х років): вони вчинили спротив емоційній маніпуляції і звільнилися від влади Карнавалу. 

 

Чи зрозуміє щось з цього уроку наша цивілізація у найближчому майбутньому ми ще побачимо. Але краще, якби зрозуміла. Що є справді на кону цієї «карнавальної війни», то це, перш за все, питання чи можливо в епоху глобальних інформаційних технологій отримати за допомогою масмедіа психологічно привабливу вигадану реальність, яку аудиторія не зможе ні перевірити, ні від якої аудиторія не зможе втекти, повністю маніпульоване суспільство — нездійсненну мрію всіх попередніх диктаторів в історії. Питання в тому, чи є сила карнавалу — тепер, коли доведено її темну та злу сторону — дійсно нездоланною, і чи її не можна обмежити інакше, ніж за рахунок масових людських страждань та жертв. 

 

Це великий виклик для людства в цілому, а також для кожної нації окремо. Бо кожна нація має свої «слабкі місця», які можна «технологічно» використати для пробудження агресії на масовому рівні, для досягнення точки кипіння, а також для спрямування її у потрібному руслі, проти призначеного ворога. Ніхто не є захищеним від цього. Ну або ж захист від цього ще не став предметом нашої громадської уваги. 

 

Можливо зараз якраз час подумати про це.

Переклад українською — Петро Козак

Схоже в даній категорії: « PREVIOUS Статті NEXT »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles