logo

Monday, 19 November 2018 23:18

НЕРОЗКАЗАНА ІСТОРІЯ ПРО БОЙОВІ ЧАСИ РОБЕРТА МЮЛЛЕРА, ЧАСТИНА 4

Garrett M. Graff, Wired, 15.05.2018  

 

Частина 3 тут

 

Численні жертви на Хребті Муттера сколихнули цілий загін. Смерть Кромвелла стала особливо болісною. Його почуття гумору та хороший характер об’єднували загін. «Він був радісним та безтурботним хлопчиною. Завжди доглядав за новенькими», — пригадує Білл Вайт. Гарріса, який сидів з Кромвеллем разом у «лисячій норі», загибель найкращого друга просто спустошила.

 

Вайт теж тяжко пережив смерть Кромвелла. Розбитий горем, він перестав голитися. Мюллер протистояв такій поведінці. Він казав Вайту сфокусуватися на наступній місії, однак зрештою надавав йому більше комфорту, ніж вимагав дисципліни. «Він міг не раз покарати мене, - каже Вайт, — але ніколи цього не робив».

 

Вже через десятки років Мюллер скаже мені, що найбільшим викликом в усьому житті для нього було вести своїх людей у бій і бачити, як їх меншає. «Ти бачиш багато чого. І кожен наступний день після цього для тебе ставає благословенням», — сказав він мені у 2008 році.  Пам'ять про Хребет Муттера відсуває усе, навіть розслідування терористичних атак у Білому Домі за часів Буша. «Багато що може статися на вашому шляху. Проте, не з такою інтенсивністю».

 

Mueller Obama

 

Коли Мюллер нарешті покинув ФБР у 2013 році, то він «пішов на пенсію» у ділове життя як топ-партнер у юридичній фірмі WilmerHale. Він читав лекції про кібербезпеку у Стенфорді, розслідував справу домашнього насильства з боку гравця NFL Рея Райса, і був так званим майстром вирішень у дизельній афері Volkswagen. Посеред цього призначення, яке вимагало дещо делікатного й обережного підходу, яке не порівняєш з жорсткістю та відвертістю морпіхів, 72-річний Мюллер отримав останній заклик послужити суспільству. Це сталося у травні 2017 року. Тоді, під час тієї бурі, яку спричинило звільнення очільника ФБР Джеймса Комі, заступник генерального прокурора Род Розенстайн хотів знати, чи буде Мюллер працювати спецпрокурором у розслідуванні Russiagate. Цю роботу — одне з найскладніших та найделікатніших розслідувань, яке проводить Міністерство юстиції США — можна вважати третьою найскладнішою справою в кар’єрі Мюллера — після роботи у ФБР відразу після теракту 9/11 керівництва тими морпіхами у В’єтнамі.

 

Прийнявши пост спецпрокурора, Мюллер засів у своєму прокурорському бункері, відрізавши себе від решти Америки.

 

У січні 1969 року, після 10 днів проливних дощів та холодної погоди, загін отримав триденний відпочинок у Куа Вєт, на базі підтримки поблизу.  Вони слухали Super Bowl на радіо, коли Джо Намат та нью-йоркські Jets перемогли балтиморських Colts. «Слухаючи це, ти хоча б трохи повертався до реальності», — каже Мюллер.

 

На полі бою вони отримували недостатньо новин про те, що відбувалося вдома. Фактично пізніше цього ж літа, поки Мюллер залишався на війні, Ніл Армстронг зробив свої перші кроки на Місяці. То було подією, за якою  спостерігали люди в усьому світі. «Ти просто пропустив цілу сторінку історії», — каже спецпрокурор.

 

Ротації/перепочинки були тими рідкими моментами, коли можна було випити трохи алкоголю, хоч його ніколи не було небагато. Кемпбелл каже, що він випив лише 15 пляшок пива протягом 18-місяців у В’єтнамі. «Я пам’ятаю, як пив тепле пиво Ballantines», — каже він. У таборі народ торгував такими журналами як Playboy та автомобільними каталогами, хлопці уявляли, як вони ремонтуватимуть свої автомобілі, коли повернуться у Штати, проводили час за грою у rummy чи pinochle.

 

У більшості випадків Мюллер пропускав такі розваги, хоч і полюбляв музику тієї епохи (Creedence Clearwater Revival була і є його улюбленою групою).  «Пам'ятаю кілька разів, коли гуляв по бункеру, бачив його у закутку з книгою, — каже Маранто. – Він читав багато, за кожної можливої нагоди».

 

Решту часу вони патрулювали, рідко зустрічалися з ворогом, незважаючи на сліди його присутності. Hotel Company часто повідомляли про знайдені мертві тіла та схованки з харчами. Крім того, вони постійно потрапляли під мінометні обстріли невидимого ворога.

 

Керувати в таких умовах було нелегко. Наркотики та расові диспути створювали багато проблем. «Багато вояків були призовниками. Вони не хотіли служити там, — каже Маранто. — Коли прибували новобранці, то вони розповідали все, що трапилося з ними у Штатах».

 

Мюллер пригадує, як старався, щоб його морпіхи виконували всі накази. Для них покаранням була вже сама їхня служба у В'єтнамі. «До дідька! – різко відповідали вони, коли їм наказували щось робити. – Що ви зробите зі мною? Відішлете до В'єтнаму?»

 

Все ж морпіхів об’єднувала постійна небезпека на війні. Кожен її відчував. Кожен знав, що удача в бою була обмеженою, а доля – згубною. «Якщо Господь раптом перевертав твою карту життя, то цим усе й закінчувалося», — каже Мюллер.

 

Ночі особливо наганяли страху. Ворог надавав перевагу прихованим атакам, часто просто перед світанком. Коллін Кемпбелл пригадує ніч, коли він обернувся, а позаду нього стояв в’єтнамський солдат, озброєний АК-47. «Він проникнув просто всередину нашого периметру, — каже він. — Чому він не вбив мене та іншого хлопця у лисячій норі?». Кемпбелл крикнув і в’єтнамець утік. «Інший морпіх за хвилину застрелив його насмерть».

 

Мюллера постійно був на полі бою. Він завжди перевіряв кодові сигнали та паролі, які ідентифікували дружні загони від ворожих. «Він був тихим та стриманим. Його плани були дуже ретельними. Він і серед ночі міг чітко сказати, де яка позиція була, — пригадує Маранто. – Для нього було звичним виходити та перевіряти, чи правильно розташовані вогневі групи… і чи ти не спав».

 

Більшість з тих вояків, хто служив разом з Мюллером, і яких я опитав (зараз їм років 70-80), чітко пам’ятають про те, яким лідером був їхній керівник. Проте багато з них навіть не знали, допоки я не сказав їм, що чоловік, який командував їхнім загін, зараз працює спецпрокурором у розслідування Russiagate. «Я взагалі про це не знав, — сказав мені Бурґос. – Коли ви знаходитеся на війні стільки часу, то не запам’ятовуєте імен. Однак обличчя ви не забуваєте». 

 

Маранто сказав, що лише недавно допетрав, хоч і роками підозрював, чи це не з директором ФБР він служив у В'єтнамі. «Ім'я наштовхувало на думку. Воно тобі було знайомим, проте ти настільки зайнятий буденщиною….», — каже Маранто.

 

Квітень 1969 року став вирішальним для американців. Список американських жертв у В’єтнамі вже перевищував цифру 33,629 — цифру втрат у Корейській війні. Крім того, квітень приніс для Hotel Company нову загрозу: мережу 50-каліберних кулеметів Браунінґа, яку влаштували північні в’єтнамці, аби обстрілювати гелікоптери та літаки. Hotel Company, та інші загони батальйону, практично всю середину квітня займались пошуками місцезнаходження тієї смертельної зброї. Допоки їх не знайшли, гелікоптерів з провізією годі було чекати. Коли перші потрапили під вогонь противника, їхні польоти заборонили. Один морпіх навіть загинув у зоні висадки. Врешті-решт, 15 та 16 квітня Hotel Company знищили ворожі точки та змусили противника відступити. В ці дні вони виявили 10 бункерів та три стрілецькі позиції.

 

Наступного дня, близько 10 години ранку загін Мюллера атакували. Попавши під обстріл та гранати, вони викликали підтримку з повітря. За годину чотири хвилі атак вдарили по позиції північних в’єтнамців.

 

Через п’ять днів, 22 квітня, одна з груп 3 загону потрапила під ідентичну атаку, і ситуація зовсім скоро стала критичною. Спаркс, який повернувся до Hotel Company після того, як відновив сили після поранення отриманого на Хребті Муттера, потрапив у засідку. «Ми втратили кулемет, в нас були проблеми зі шрапнеллю, а ще й радіоконтакт…, — пригадує він. – Ми змушені були відступити».

 

З втратою радіоконтакту загін Мюллера скерували вперед у якості підкріплення. Американська артилерія та міномети відкинули північних в’єтнамців назад. В один момент Мюллер встряг у перестрілку. Вогонь вівся настільки інтенсивно, а адреналін у крові бив так сильно, що Мюллер навіть і не відразу помітив, як його поранили. Посеред битви він поглянув униз і зрозумів, що куля з АК-47 пройшла наскрізь через його стегно.

 

Мюллер продовжував бій.

 

«Всупереч серйозному пораненню він рішуче боровся за свою позицію, вправно спрямовував вогонь свого підрозділу і вніс визначний вклад у перемогу над армією Північного В'єтнаму», - йдеться у подяці від військово-морських сил США, яку Мюллер отримав за свої дії того дня. «На шляху до встановленої зони його підрозділ потрапив під серйозний вогонь ворога на своєму правому фланзі. Завдяки вмілому керівництву першого лейтенанта Мюллера та правильному спрямуванню артилерії, перевага отримали американці».

 

В тому бою було поранено ще двох членів Hotel Company. Один з них втратив ногу через вибух гранати. Це був його перший день у В'єтнамі.

 

Бойові дні для Мюллера завершилися тоді, коли його забрали гелікоптером у пращі. Мюллер пригадує, як він гадав, що нарешті, як поранений, він скуштує нормальну їжу у госпіталі. Проте, замість цього, його відправили до польового госпіталю біля Донґ Ха, де він пролежав більше трьох тижнів.

 

Коли Мюллера поранили, Маранто відбував ротацію. Він пам’ятає, як повертався до табору і чув, як говорили за пораненого командира. «Це могло трапитися з кожним з нас, — каже Маранто. — Але коли це сталося з ним, нам усім було дуже шкода. Всім нам була приємною його компанія».

 

Мюллер відновив сили та повернувся на службу у травні. Позаяк більшість офіцерів відбували по шість місяців у боях, а Мюллер перебував у зоні бойових дій ще з листопада, то його відправили до штаб-квартири командування, де він став ад’ютантом генерал-майора Вільяма К. Джонса, очільника 3 дивізії морської піхоти.

 

Наприкінці 1969 року Мюллер повернувся до Штатів. Його бойовий шлях закінчився в казармах піхоти біля Пентаґону. Після цього він відправив заявку до школи права Університету Вірґінії. «Я вважаю, що мені дуже пощастило вибратися з В'єтнаму, — багато років згодом сказав Мюллер у своїй промові. – Багатьом цього не вдалося. І можливо саме через це я завжди відчував, що маю зробити свій вклад у велику справу».

 

Кілька його колишніх друзів по зброї з Hotel Company через багато років впізнали свого командира, та з того часу пильно спостерігали за його кар’єрою. Спаркс пригадує, як він обідав у липні 2001 року, аж тут у новинах він почув: «Зараз ми представимо вам нового очільника ФБР, Роберта… Свона… Мюллера». «Я повільно обернувся до екрану телевізора і подумав: «Боже, це ж лейтенант Мюллер!»». Спаркс, який розмовляє з техаським акцентом, згадував і те, як він жартував зі своїм колишнім командиром. «Я завжди кликав його ‘лейтенант Мюлер’, а він казав ‘Правильно говорити Маллер’» [в наших медіа усталилась вимова його прізвища як Мюллер, хоча американці дійсно кажуть Маллер — прим. RL]

 

Mueller DOJer

 

Недавно згадував свого колишнього командира і Маранто. Він каже, що після шістьох місяців служби з ним, він спостерігав за висвітленням у ЗМІ розслідування Мюллера та сміявся з того, що показували новини. Маранто каже, що точно знає, що Мюллер не піддається тиску. «Я бачив, як люди в новинах розповідали про те, як його відтягнуть від розслідування» — каже він. «Не думаю, він не піддасться».

Переклад українською — Петро Козак

Схоже в даній категорії: « PREVIOUS Статті NEXT »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles