logo

Sunday, 28 October 2018 14:02

НЕРОЗКАЗАНА ІСТОРІЯ ПРО БОЙОВІ ЧАСИ РОБЕРТА МЮЛЛЕРА. ЧАСТИНА 2

Garrett M. Graff, Wired, 15.05.2018

Частина 1 тут

 

В Конкорді, штат Нью-Гемпшир, Мюллер відвідував школу Святого Павла. В 1962 році, вже у старших класах, Роберт Мюллер (#12) грав у хокейній команді з майбутнім сенатором США, Джоном Керрі (#18).

 

Як і Гаккет до нього, Мюллер був справжньою зіркою в тренувальному класі Офіцерської школи. «Він був кращим за всіх», - пригадує Філ Келлоґґ, який після випуску з коледжу Санта Фе у Нью-Мексико вступив до морської піхоти. Келлоґґ, який проходив тренування разом з Мюллером, пам’ятає, як Роберт змагався з іншим кандидатом на смузі перешкод … і програв. Це був єдиний раз на пам'яті пана Філа, коли Роберта перемогли. «Він був справжнім спортсменом та справжнім студентом, - каже Келлоґґ. – Чесно, не думаю, що в нього був тоді важкий день у школі». Як виявилося, він зазнав невдачі лише в одному — що згодом через десятиліття відчули легіони його підлеглих — він отримав оцінку «D» у делегуванні повноважень. 

 

Mueller Hockey

 

За час Мюллерових тренувань, з листопада 1967 року до липня 1968 року, контекст В'єтнамської війни сильно змінився. Криваві серії скоординованих та раптових атак в'єтконґів та північних в'єтнамців в усьому Південному В'єтнамі у січні 1968 року, що увійшли в історію під назвою Тетський наступ (Тет — в’єтнамський Новий рік), приголомшили Америку. На фоні несхвальної громадської думки, президент Ліндон Джонсон заявив, що не стане змагатися за переобрання. Щойно відбувся випуск тренувального класу Мюллера, Волтер Кронкайт, в ефірі CBS Evening News заявив, що війну у В'єтнамі неможливо виграти. «Зараз це як ніколи зрозуміло, - сказав Кронкайт мільйонам своїх глядачів 27 лютого 1968 року, - що той кривавий досвід у В'єтнамі ні до чого нас не приведе».  

 

Тоді здавалося, що країна занурювалася в хаос. Почалася весна, і було вбито і Мартіна Лютера Кінга, і Роберта Кеннеді. Міста вибухнули безпорядками. Антивоєнні протести набирали обертів. Однак, ця хвиля зміни громадської думки та безпорядків практично не зачіпила кандидатів в офіцери в класі Мюллера. «Не пригадую, щоб у когось були якісь сумніви щодо того, куди нас направляють, і що ми робимо», - каже Келлоґґ. 

 

Тієї весни, коли Дональд Трамп закінчив навчання в університеті Пенсильванії та почав працювати на компанію свого батька, Роберт Мюллер закінчив Школу офіцерів та отримав своє наступне призначення: вступити до Школи рейнджерів Армії США.

 

Мюллер знав, що лише найкращі молоді офіцери продовжували тренувань у Школі рейнджерів. Це була восьмитижнева спеціалізована програма з покращення своїх навичок та лідерських якостей у форті Беннінґ, штат Джорджія. Тижнями він вивчав тактику патрулювання, правила проведення ліквідаційних місій, практикував стратегію нападу та засідок на болотистій місцевості. Проте наслідки цього призначення протверезили новоспеченого офіцера. Багатьох морпіхів, які пройшли курс, призначали в загони розвідки, де часто складалося так, що їхнє життя вимірялося кількома тижнями. 

 

Мюллер завдячує своїм тренуванням у Школі рейнджерів коли згадує про виживання у В'єтнамі. Тамтешні інструктори самі проходили через бої в джунглях, а їхні історії з передової навчали майбутніх піхотинців уникати багатьох помилок. Майбутні рейнджери часто мусили спати лише по дві години щодоби та їсти лише один раз щодня. «Школа рейнджерів краще за будь-яку іншу школу вчить тебе швидко реагувати на певні ситуації без сну та їжі, - сказав мені Мюллер. – Ти дізнаєшся, хто тобі потрібен на бойовій позиції, а кого навіть близько підпускати не треба».

 

Після Школи рейнджерів він також відвідував Повітряно-десантну школу Армії США, аби навчитись стрибати з парашутом. Восени 1968 року Мюллер уже був в дорозі до Азії. Вилетівши з бази ВПС Тревіс у Каліфорнії, Роберт опинився в Окінаві, Японія, де серед новоприбулих солдатів чітко відчувався дух страху.

 

З Окінави направився до бази в Донгха біля так званої демілітаризованої зони — лінії розмежування між Північним та Південним В'єтнамом, встановленої після повалення Французького колоніального режиму в 1954 році. Мюллер був рішучим та добре тренованим, проте він теж був наляканим. «Ви до смерті боялися невідомого, - каже він. – якимось чином боялися більше поразки, ніж смерті». За його ж словами цей страх оживив його «підсвідоме». 

 

Для американських солдат 1968 рік був найкривавішим роком війни, оскільки вони протистояли Тетському наступу та боролися за місто Хює. Загалом 16,592 американців убито того року, а це майже 30% усіх втрат Штатів у тій війні. Протягом всього часу конфлікту загинуло більше 58,000 американців, а ще 300,000 було поранено, також загинуло 2,000,000 північних і південних в'єтнамців.

 

Після смерті Девіда Гакетта від кулі снайпера, Мюллера, направили в той той же регіон,  де перебував його одногрупник Келлоґґ, який прибув до В'єтнаму на три місяці раніше. Майбутній спецпрокурор потрапив до H Company, так званої Hotel Company, якщо говорити лексиконом піхотинців – частини 2 батальйону 4 полку морської піхоти США, легендарної бойової одиниці, яка веде свою історію ще з 1930-х років.

 

Полк практично безперервно вів бої у В'єтнамі з травня 1965 року, внаслідок чого його члени отримали прізвисько «The Magnificent Bastards» («Чудові покидьки»).  Виснажливі бої дали про себе знати. Восени 1967 року шість тижнів довгої битви скоротили батальйон з 952 морпіхів до лише 300 осіб, здатних служити.

 

Під час Тетського наступу 2-ий батальйон був учасником тяжких і кривавих боїв, які ніколи не припинялися. У квітні 1968 року батальйон брав участь у бою за Дай До, в якій було вбито 600 солдатів Північного В'єтнаму.  80 членів 2-го батальйону загинуло в тому бою, ще 256 було поранено.

 

tet offensive

 

Девід Гарріс, який прибув до Вєтнаму у травні, приєднався до виснаженого після бою за Дай До полку. «Hotel Company і весь 2 батальйон 4 полку були просто спустошеними, - каже він. – вони були вимученими, ледь не повністю знищеними. Жалюгідне видовище…» 

 

За шість місяців до того, як мав прибути Мюллер, полк переформували, щойно його поранені солдати відновили сили та повернулися на поле бою. Вони набрались досвіду та стали сильнішими. За дивним збігом обставин, Мюллеру випала честь стати наступним лідером загону Hotel Company після свого друга Келлоґґа. «Ті хлопці, які були в мене та Боба —половина з них були ветеранами боюза Дай До, - каже Келлоґґ. – Вони були загартованими хлопцями. 

 

24-річний другий лейтенант Мюллер приєднався до батальйону у листопаді 1968 року. Цього місяця він став одним з 10 новопризначених офіцерів у тому батальйоні. Роберт знав, що він прибув у так зване «вістря американського списа». Майже 2,700,000 американських вояків служило у В'єтнамі, проте переважна більшість втрат була в «маневрових батальйонах», таких, як у Мюллера.

 

Війна вздовж демілітаризованої зони сильно відрізнялася від тієї, яка палала деінде у В'єтнамі. Головним противником була армія Північного В'єтнаму, а не сумнозвісні в'єтконґовські партизани. Пінічні в’єтнамці діяли великими загонами, були краще натренованими і у більшості випадках не готували засідок, брали участь у постійних відкритих баталіях. «Ми постійно воювали. Справжня хардкорна армія, - каже Джоел Барґос. – Їх було так багато! І вони були справді хорошими воїнами».

 

DMZ Vietnam

 

Рядовий першого класу у Hotel Company, Вільям Спаркс, пригадує, як Мюллер серед бурі вийшов з гелікоптера у дощовику – знак, що він був новеньким на полі бою. «Ти швидко здогадувався, що дощовик у В'єтнамі тобі не сильно допоможе, - каже Спаркс. – волога лише конденсувалася під дощовиком. З ним ви були такими ж мокрими, як і без нього».

 

Келлоґґ, який ще не знав про те, що Роберт стане його наступником, упізнав поступ свого однокласника зі Школи офіцерів, щойно той почав крокувати. «Коли він зійшов з пагорбу, я засміявся, - каже Келлоґґ. – Ми почали жартувати». У першу ніч його намет знесло вітром. «Він просто злетів у повітря, - каже Спаркс. – Він не зміг нормально провести навіть одну ніч.»

 

Протягом наступних днів Келлоґґ передавав молодому офіцерові свій досвід, здобутий на полі бою, пояснив процедуру виклику повітряного удару та задіювання артилерії. «Не будь Джоном Вейном, - сказав він. – Це не фільм. І якщо морпіхи щось кажуть тобі, то слухай їх».

 

«Лейтенанти, які не довіряли своїм морпіхам, швидко помирали», - каже Келлоґґ.

 

Келлоґґ повідомив їхньому командирові, що Мюллер вже є готовим, після чого застрибнув на наступний гелікоптер та вилетів.

 

Сьогодні військові частини зазвичай тренуються разом, у Штатах, розгортаються на місці завдання разом, і повертаються теж разом. Проте у В'єтнамі ротація починалася і закінчувалася частково через несподівані поранення, хвороби та бої. А це означало, що Мюллер «успадкував» від Келлоґґа загін, в якому перебували як досвідчені ветерани, так і звичайні новачки.

 

Загін, очолюваний лейтенантом, з приблизно 40 морських піхотинців було розділено на три окремі групи, кожною з яких керував сержант. Вони у свою чергу ділилися на «вогневі команди» по три-чотири людини, якими командували капрали. В той час як лейтенанти несли всю відповідальність, сержанти «керували всім шоу» та могли призначити або ж тимчасово відсторонити нового офіцера. «Після висадки тебе фактично залишено на милість твого сержанта та радиста», - каже Мюллер.

 

Було відомо, що морпіхи упереджено ставилися до молодих новоспечених других лейтенантів, таких як Мюллер. З них сміялися та називали Gold Brickers через одну золоту смужку, яка й визначала їхній ранг. «Вони могли мати якусь освіту, проте безсумнівно й поняття не мали, що відбувається на полі бою», - каже Коллін Кемпбелл, який служив у Hotel Company мінометником. 

 

Мюллер знав, що його підлеглі боялися, що їхній керівник буде некомпетентним чи навіть гірше. «Весь загін застиг на місці, - пригадує він. – Їм було цікаво, чи новий та ще зелений лейтенант зможе ризикувати їхніми життя заради власної кар’єри». Мюллер теж боявся приймати польове командування. 

 

Щойно він влаштувався на місці, всі почали говорити про нового керівника, який проходив навчання у Школі рейнджерів та у Прінстоні. «Чутки поширювалися справді швидко. Хлопець з Ліги Плюща з багатої родини? Це вже був знак, що треба бити тривогу. Синочки багатіїв не летіли до В'єтнаму … і точно не закінчували своє життя в стрілецькому загоні» - каже пан Маранто, капрал з H Company. «Скільки розмов було… Чому такий, як він, возиться з нами тут? Ми ж не були членами Ліги Плюща».

 

Справді, ніхто з морпіхів Мюллера з H Company не писав дисертацій про територіальні диспути щодо Африки в Міжнародному суді, як він. Більшість хлопців були з сільської Америки, і лише дехто мав формальну освіту. Маранто провів свою молодість на маленькій фермі в Луїзіані. Молодший капрал Карл Расмуссен виріс на такій же фермі в Ореґоні. Бурґос був з району дельти річки Міссіссіппі, де й виріс на бавовняній плантації. Після випуску зі школи, Девід Гарріс пішов на роботу на фабрику General Motors, що в штаті Огайо, а пізніше під час призову літом 1967 року приєднався до морпіхів. 

 

Багато з морпіхів Мюллера хоча б раз, але отримували поранення. 19-річний капрал Джон Ліверман прибув до В'єтнаму через чотири місяці після того, як його сусід зі Сілвер Спрінґ, штат Меріленд, загинув під час облоги Кхе Сан. Майже весь рік він бачив лише важкі бої. У травні, а потім і у квітні, 1968 року його поранило шрапнеллю. Проте після відновлення на базі в Окінаві, він добровільно повернувся на поле бою.

 

В загоні Hotel Company швидко зрозуміли, що їхній новий керівник був зовсім не Gold Bricker…

 

Частина 3 тут.

 

Переклад українською — Петро Козак

Схоже в даній категорії: « PREVIOUS Статті NEXT »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles