logo

Суббота, 06 июля 2019 22:32

ЧОГО НАСПРАВДІ ХОЧЕ ПУТІН? ЧАСТИНА 2

Sarah A. Topol, The New York Times, 25.06.2019

 

Частина 1 тут 

 

Московська інтервенція почалася з серії повітряних ударів, «націлених на Ісламську державу» на території, де не було жодних повідомлень про її дії. Навпаки, там жили антиасадівські повстанці та принаймні одна група, тренована ЦРУ. Наступного дня Лавров пояснив, що повітряна кампанія московитів була націленою проти «всіх терористів». А наступними тижнями Московія здивувала Західних посадовців своєю модернізованою армією. Після провальної війни проти Сакартвело у 2008 році Путін перейшов до широкої програми з модернізації. Московія розгорнула 215 видів нової зброї, наочно демонструючи її потенційним покупцям. Ударів завдав раніше нетестований винищувач Су-34 та крилата ракета, яка пролетіла 1450 км з корабля в Каспійському морі — на думку деяких аналітиків це перевищує можливості американських ракет. Путін відкрито передавав меседж Москви. «Одна справа, коли експертам відомо про те, що ніби Московія має таку зброю. Інша справа, коли вони вперше бачать, що вона справді існує», — сказав він на державному телеканалі. 

 

Наслідки були негайними: міжнародна ізоляція Московії заверлишалася. Того ж вечора, коли Московія завдала удару, державний секретар Джон Кері та Лавров зустрілися в ООН та погодилися розпочати розмови для уникнення небажаних зіткнень. «Обама взагалі не звертав увагу на Сирію в 2015 році, — сказав мені Роберт Форд, колишній американський посол в Сирії. – Єдине, що його турбувало – це боротьба пролти «Ісламської Держави». Він продовжив: «Гадаю, що в цей момент американці, Білий Дім, вмили руки, а Керрі, який діяв практично соло, вмовляв московитів».

 

Протягом цього конфлікту офіційна кількість загиблих московських вояків є відносно малою. Найбільше втрат зазнали приватні контрактники, зокрема «Група Ваґнера», компанія, якою, подейкують, керує близький друг Путіна — Євґєній Пріґожин, якого називають «кухар Путіна», хоча на Московії найманці формально є поза законом.

 

Як сказала мені Мішель Дунне (Michelle Dunne), директорка програми з питань Близького Сходу у «Фонді Карнеґі за міжнародний мир» — «Путін вдало зекономив на цій операції, і насправді не інвестуючи в неї надто багато. Економіка Московії є вдесятеро меншою за американську, Трєнін оцінює витрати майже у $4,000,000 щодоби, що є «цілком прийнятним» для держбюджету (для порівняння, місія США у Сирії, яка є частиною операції «Непохитна рішучість» (Operation Inherent Resolve), коштувала $54,000,000,000 з 2014 по 2019 рік, тобто $25,000,000 щодоби).

 

У 2017 році Московія приступила до свого власного дипломатичного розв’язку конфлікту, поза межами процесу ООН, проводячи конференції в Астані та Сочі разом з Туреччиною (членом НАТО) та Іраном. «Московити перетворили сирійське повстання з активної боротьби проти Башара Асада у такий процес, коли всі відмовилися від його повалення і намагаються лише зберегти свої зони впливу, - сказав мені Хассан Хассан, директор програми недержавних організацій у «Центрі глобальної політики» (Center for Global Policy). Він пояснив, що участь Туреччини поруч з Москвою на конференції в Астані надало Московії певної довіри в очах анти-асадівських повстанців. І все ж вони чудово знали, з ким мають справу. Під личиною підтримки Асада проти «Ісламської Держави» Москва допомагала та закривала очі, коли режим Асада скидав бочкові бомби на лікарні, влаштовував голод серед цивільного населення та будував заклади для масового трмання людей під вартою і тортур. Більше 500,000 людей загинуло через війну. Московія також успішно обманним шляхом приховала головний жахливий злочин Асада – застосування хімічної зброї. У Сочі та Астані ті, хто боровся проти диктатора, сиділи поруч з тією країною, яка підтримує існування деспотичного уряду. «Повстанці довіряли Туреччині більше, ніж Московії, — сказав мені Хассан. – Але лідером була Московія».

 

Багато в чому настирлива зовнішня політика Москви є наслідком попередніх рішень, ухвалених у Вашинґтоні. Обидві адміністрації — і Путіна, і Обами — апелювали до того самого: до агресивну зовнішньої політики Джорджа Буша. Відступ Америки з Близького Сходу та інших територій був результатом американського імперського похмілля. Московія та США рухалися в протилежних напрямках, створюючи враження, що одна країна росте, а інша — падає. Врешті наслідок став таким: «Що би люди не думали про роль Московії, кожен визнає, шо вона є там ключовою державою, — сказав мені Лукьянов. – Це не черезь міць Московії, а через слабкість Америки, та через геополітичний колапс Европи. Це тепер життєвий факт».

 

Успіх Московії в Сирії надихнув Кремль на те, аби продати себе в ролі нейтрального модератора в інших конфліктах на Близькому Сході: у боротьбі угрупувань в Лівії, війні в Ємені та в ізраїльсько-палестинській трясовині. Московія підписала угоди зпродажу зброї з усіма сторонами конфліктів в регіоні, зокрема і з Об’єднаними Арабськими Еміратами і з Катаром. Король Салман у жовтні 2017 року став першим саудівським монархом, який відвідав Московію, а з ним прилетіло ще 1500 з його оточення. Ер-Ріяд та Москва тепер координують свої дії в енергетичній політиці. Московія працює з одвічним суперником саудитів, Іраном, в галузі ядерної енергетики та розширює торгівлю, аби допомогти Тегерану пережити американські санкції. В Іраку Московія відкрила Центр обміну військовими розвідувальними даними та уклала угоди з продажу зброї та інвестувала у нафтогін в Курдистані. Прем’єр-міністр Ізраїлю, Беньямін Нетаньягу, за останні 5 років здійснив публічних 10 візитів до Москви. В усьому регіоні союзники США, як магнітні стрілки, розвертаються в бік Путіна. Але, коли я відвідала цей регіон, я довідалася, що тут відбувається щось зовсім інше. 

 

У своєму блискучому й великому офісі в турецькому парламенті в Анкарі, Ахмет Берат Чонкар з урядової «Партії Справедливості й розвитку» (AKP) сидів навпроти мене та нервово діставав картки з нотатками. На стіні в нього висіли три яскраво червоних прапори Туреччини, а на столі, на видному місці, було московське горнятко для чаю. Він сказав, що це подарунок від московсько-турецького Громадянського форуму, яким він керує з 2014 року. Чонкар сказав мені, що Туреччина зовсім не вибрала Московію, але погодилася співпрацювати з нею в питані Сирії лише тому, що США залишили свого натівського союзника напризволяще.

 

Коли почалися протести в Сирії, президент Реджеп Тайїп Ердоган підтримав виступи проти Асада. Він тримав кордони Туреччини відкритими для повстанців проти режу, але це дало змогу іноземним бойовикам проникати до щораз більшого халіфату «Ісламської Держави», щодо якої США багато разів висловлювали своє невдоволення. На початку 2015 року США й Туреччина почали трирічну програму «train and equip» вартістю $500,000,000 аби створити сильну п’ятитисячну армію для боротьби проти ІДІЛ, але це був повний провал. Вашингтон припинив її виконання ще того самого 2015 року, заявивши: «Беручи до уваги складність ситуації, ми хочемо зробити операційну паузу». Згодом СШАвона почали співпрацювати безпосередньо зі курдськими повстанцями в Сирії.

 

Анкара побачила у співпраці американців та курдів екзистенційну зраду – Туреччина вважає цих повстанців відгалуженням внутрішьої сепаратистської групи PKK (Робітнича партія Курдистану), яку і вона, і США, назвали терористичною організацією. Чонкар порівняв це з ситуацією, коли би Туреччина постачала зброю на базу «Аль-Каїди» в Мексиці, яка би намагалася від’єднати Техас від США. Як би тоді почувала себе Америка? «Щодо боротьби Туреччини проти тероризмом, то схоже, що Московія краще підтримує Туреччину і розуміє її побоювання», - сказав Чонкар. Тепер США мають «попрацювати, аби знову завоювати серця та голови турків і відновити їхню довіру до співпраці».

 

Мені багато разів казали, що стосунки Туреччини з Московією були певною відповіддю на те, що американці їх кинули. Останніми роками Туреччина та США не погоджувалися у багатьох питаннях, зокрема щодо екстрадиції турецького проповідника, який мешкає зараз в Америці, щодо відступу від демократії, щодо запроторення до в’язниці американьких громадянців та щодо запроваджених Штатами тарифів на сталь. У липні 2016 року Ердоган здійснив чистку в армії після спроби заколоту й оголосив, що Туреччина потребує нових систем ППО замість ракет «Патріот», які США вивезли у 2015 році. У грудні 2017 року Анкара підписала угоду на придбання московської системи ППО «C-400» вартістю приблизно $2,500,000,000.

 

«Технічно, С-400 є Туреччині непотрібною», пояснив мені відставний турецький військовий офіцер, з яким я говорила, і який попросив про його анонімність, аби вільно розповісти про угоду. Мало того, що дальність дії ракет, які Туреччина хотіла придбати, є суворо обмеженою, та ще й сама система є створеною для протидії загрозам з боку … НАТО. «Туреччина грає у дуже складну гру, намагається збільшити свою стратегічну цінність в очах західних держав, показуючи, що в неї є альтернативи, - сказав мені Берк Есен, доцент кафедри міжнародних відносин в університеті «Бількент» в Анкарі. – І Ердоган, і Путін є дуже прагматичними лідерами, і поки вони вважатимуть співпрацю корисною для обидвох, доти вони продовжуватимуть використовувати її можливості». 

 

Потім настав цілий рік перемовин. Адміністрація Трампа запропонувала повернути Туреччині ракети «Патріот» аби зупинити угоду з «С-400», а також пригрозила припинити експорт сучасних винищувачів F-35. Та Ердоган вперся і копав глибше. Раніше цього місяця тодішній виконувач обов’язків міністра оборони США, Патрік Шанаган поставив перед своїм турецьким колегою ультиматум. У листі йшлося про те, що якщо Туреччина продовжить розгортати «С-400», то США призупинять її участь у програмі з F-35 вже до 31 липня.

 

Чонкар та інші, з ким я розмовляла, роздратовано розповідали, що союзники США відчували себе на порозі війни, після того як їх звинуватили у протидії США. Це нагадувало перетягування ковдри на себе, а на кожен рух в бік Москви США реагували погрозою. «США не звертають уваги на те, як до цього ставляться їхні союзники, — сказав мені Хасан. — Московія виявляється державою, якій довіряють традиційні союзники Америки, навіть якщо між ними є суперечки, а США часто здаються надто самовпевненими попри спільні інтереси». Цілі Московії, якщо сприймати їх за чисту монету, є менш завойовницькими ніж американські, а її інтереси є вузькими та постійними. І варто зазначити, що вони не розповсюджуються на питання прав людини чи демократії.

 

Водночас щораз більше країн приймають ідеологію «realpolitik». Єгипет, історично найбільший отримувач допомоги Америки після Ізралю, частково залишився без військової допомоги США після того, як Абдель Фаттах ас-Сісі захопив владу внаслідок заколоту у 2013 році, через який загинуло більше 800 осіб. Московія була одною з перших країн, яка визнала його уряд легітимним. З того часу Путін та ас-Сісі виступали з грандіозними заявами про торгові угоди, промислову зону у Суецькому каналі та спорудження атомної електростанції. Єгипет погодився придбати московську зброю вартістю $3,500,000,000. Обидва авторитарні лідери для утвердження свого статусу помпезно згодовували свої публічні виступи підлабузницьким та цензурованим масмедіа.

 

Я зустрілась з генералом Нассром Саламом, відставним вояком, який працював над закупівлею зброї, в його вітальні якраз після повідомлень щодо попередньої угоди про дозвіл московитам використовувати єгипетські авіабази, яку західні медіа назвали ознакою того, що Єгипет надає перевагу Москві замість Вашинґтону. Його обідній стіл було завалено паперами, килими вкривали підлогу, зі стіни звисав кинджал. Сидячи на своєму золотистому кріслі, Салам у відповідь на більшість моїх запитань мило посміхався. Він пояснив, що єгиптяни відчували, що вони не мали іншого виходу, як звернутися до Московії, коли США призупинили військову допомогу. 

 

«Щодо зброї, то важливою є не сама зброя, важливими є витратні матеріали та запчастини, — сказав він. – Якщо ви припиняєте постачати витратні матеріали та запчастини, то просто мене дусите». Він продовжив: «А Московія в цей час відкрила нам доступ до зброї». Я спитала Салама, чи в єгипетській армії були побоювання стосовно того, що ас-Сісі угодою про використання авіабаз ставить під загрозу союз країни зі США. «Вам відомо, які саме об’єкти ми надаємо американській армії? – відповів він та злегка підвищив тон. – Чому ви завжди кажете, що якщо ми налагодимо зв'язок з Московією, то це вплине на стосунки з Америкою? Наприклад, Ізраїль має дуже і дуже міцні стосунки з обидвома сторонами. Чому ви нас завжди ставите в кут?» 

 

Збоку може здатися, що Московія керує авторитарними урядами та націоналістичними рухами, та насправді є багато нюансів. Я довідалася, що ті уряди, які «вирощував» Путін, мали власні причини шукати його підтримку. В часи адміністрації Трампа американська політика на Близькому Сході стала непослідовною та незрозумілою – це стосується і відкликання/невідкликання військ зі Сирії і потенційного руху до війни з Іраном. Відхилення від традиційного дипломатичного протоколу стали нормою. Від 2017 року США не мають своїх послів … в Єгипті й Туреччині [найнаселеніших країнах Близького Сходу ! — прим. Radio Lemberg]. Таку ж оцінку мені дали і колишні арабські й турецькі дипломати й посли: московська дипломатія у своїй основі була прагматичною. Її поступ був повільним та свідомим, коли йшлося про укладання угод. Таким рішенням можна було довіряти. 

 

Коли на Близькому Сході я говорила про ймовірне втручання Московії у справи Заходу, всі мої співрозмовники легенько посміхалися, та відчувалося, що це відплата за всю політику Америки в цьому регіоні, яка десятиріччями намагалася тут все перебудувати з ніг на голову. «Захід сьогодні скаржиться, що Московія намагається вплинути на його внутрішні справи, я не маю достатньо доказів цього, але це ж те, що ви робили поколіннями, — сказав мені один колишній урядовець. – Насправді це було американським методом перед тим, як він став московським». Він додав: «Решта світу справді не розуміє, що тут для вас нового, колеги? Ви постійно це робили».

 

Безсумнівно, Московія намагається зміцнити свою міжнародну силу. Але існує небезпека приписати Путінові забагато впливу без урахування контексту. Доказів збільшення присутності Московії в Єгипті є мало. Московія була головним джерелом туризму до Єгипту, однак прямі перельоти з Московії до пляжів Червоного моря призупинили після того, як у 2015 році над Синайським півостровом взірвали московський авіалайнер. За даними міністерства туризму Єгипту, після цього інциденту щомісячні втрати країни досягли $173,000,000. Каїр благає Москву відновити перельоти, і Єгипет, і Московія оголошували, що скоро так і станеться, але насправді нічого не відбулося. Вони хвалилися сімома мільярдами доларів, які Москва заінвестує в промислову зону, але крім підписань угоди за угодою нічого конкретного не відбувається. «Все, що ви чули про обіцянки інвестицій – це просто заяви для медіа, для преси, — сказав мені колишній посол Єгипту в Москві Еззат Саад минулого року, — нічого більше».

 

Ті ж популістські сили, які змінили Туреччину з Єгиптом, змінюють і ландшафт в Европі. Зсув Німеччини вправо, яка є союзником США, теж насамперед вважали наслідком московського втручання. Я зустрілася зі Штефаном Майстером, з Німецької ради з питань міжнародних відносин, у його невеликому офісі. Майстер був одним із перших аналітиків у Берліні, хто підняв тривогу через нову московську загрозу. У 2016 році, за рік до вирішальних німецьких виборів до парламенту, він назвав громадські, лобістські групи та політиків «мережами впливу», які працюють для досягнення мети Кремля з дестабілізації Европейського Союзу. «У кампанії наступних федеральних виборів у Німеччині, - передбачив він тоді, - Московія гратиме дуже важливу роль». 

 

На цих виборах німецька ультраправа партія «Альтернатива для Німеччини» здобула найбільше місць в парламенті за час свого існування, але вибори пройшли без серйозної кампанії з дезінформації, без витоку інформації навіть після гакерської атаки на парламент (німецькі розвідувальні служби звинуватили у цьому гакерів, яких підтримує Московія), без жодних доказів втручання. Після голосування незалежна громадська організація провела широке дослідження німецького сегменту інтернету і дійшла висновку, що московські тролі не дуже й брали участі у створенні гучних «фейкових новин» стосовно виборів. Навпаки, їх можна було почути від місцевих політиків «Альтернативи для Німеччини» та її прихильників, які самі просто змінювали заголовки новин та деяких матеріалів на гарячі теми, таких як іміграція, аби зробити їх гучнішими. «Це не є змовою Московії, ці брехливі історії були частиною важливої мобілізаційної тактики ультраправих, - сказав мені Штефан Гойманн, член ради правління цієї ГО. – Вони брали певний матеріал та перекручували його далі». Він також припустив, що «Альтернатива для Німеччини» запозичила більше тактичних прийомів від кампанії Трампа, ніж від Московії. 

 

І все ж, після виборів, західні журналісти продовжували дзвонити Майстерові й чекати його пояснень, що ж насправді готує Московія — «Путін розробляв нову стратегію? Невже його втручання просто не зафіксували?» Та тривога, яку підняв Майстер, стала просто оглушливою. «Моя мета цього року – вирівняти баланс, сказати, що проблема не в Московії, проблема в нас самих. Ми відкриваємо можливості для посилення московськими агентами деяких тенденцій, які вже існують в нашому суспільстві, — сказав мені Майстер. – Ми не маємо переоцінювати Московію, бо це робить її могутнішою ніж вона є, бо тоді ми переоцінюємо її можливості та не виправляємо своїх проблем. Це відволікає нас від наших внутрішніх проблем, і им користають наші еліти». 

 

Мені було дуже важко поспілкуватися з кимось з МЗС Московії. Це є однією з причин того, що позиція Кремля часто є відсутньою у західних медіа. Але після кількох місяців біганини за дипломатами, у березні 2018 року я нарешті отримала шанс посидіти з Дєнісом Мікєріним, прес-аташе Московії в Берліні (згодом він повернувся на роботу до міністерства в Москві, і, коли я говорила з ним у середині червня 2019, він підтвердив, що позиція Кремля залишається незмінною). Посольство Московії виявилось гарним комплексом, захищеним великою білою кам’яною стіною та подвійною залізною брамою. Вже всередині ми пройшли повз вітраж на стіні, на якому була зображено веселку над Кремлем. Інтерв’ю з дипломатами часто є просто нудною декламацією загальних тез держави, але у випадку з Московією це можна назвати новизною. Наша двогодинна розмова стосувалася Криму, Европи, Московії та Близького Сходу. Вона тривала так довго, що ми навіть мусили перейти з кімнати, яка виглядала кімнатою для домашніх чаювань, до кімнати, яка нагадувала мисливський будиночок з дерев’яними стінами, на яких висіли мисливські трофеї — голови рогатих оленів. 

 

Я спитала його, чи Московія хоче стати більшим глобальним гравцем, і чи готова вона до всієї небажаної критики, яку потягне за собою це бажання (в опитуванні центру Pew минулого року, яке проводилося в 25 країнах, багато учасників вважають міжнародну роль Московії набагато важливішою ніж 10 років тому, але ставлення до Путіна погіршилось).

 

Він припустив, що Московія до цього є готовою. Та сказав, що Москва робитиме інакше. Щодо Сирії, він наголосив: «Московія має законне право на свою присутність в Сирії. Це відповідь на офіційний запит сирійського уряду. На фоні загальмованих перемовин у Женеві, формат в Астані з Туреччиною та Іраном здається нам ефективною платформою. Ми не просто приходимо і кажемо, що ми все вирішуємо. Навпаки, ми намагаємося об’єднати зусилля всіх, хто хоче зберегти територіальну цілісність Сирії».

 

Мені здавалося, що він намагався окреслити відмінність між форматом в Астані та запропонованим Америкою шляхом в Іраку, але мені обидві ці ситуації – коли країни підбурюють «коаліцію доброї воліь» працювати за межами ООН – не здавалися різними. Тим не менше, стало зрозумілим, що спроби налагодити конструктивну політику буксують. Він заявив, що на першу мирну конференцію в Сочі американці відправили не надто поважних представників, аби підірвати їхні зусилля. «Вони давали сигнали тим, кого воно насправді хотіли бачити на своєму боці, але не щоби саботувати конференцію, а просто не брати в ній участі». Московити потрапили в ту ж пастку, в якій були довгий час і США: почали шукати винуватців у складнощах конструктивної політики.

 

На противагу західній поблажливості, пояснив він мені, коли Московія працює з іншими країнами, то йдеться про пошук спільних тем та прагматичних інтересів. «Смішно стверджувати, що деякі країни лобіюють інтереси Московії, — сказав він. — Вони насамперед лобіюють власні інтереси». Він додав, що московити втомилися від «менторства» Европейського Союзу та Сполучених Штатів. «Ми намагаємося знайти надійну дорогу для відносин між Московією та західним світом загалом. Ми до всіх ставимося як до рівних,і хочемо, щоб до нас ставилися відповідно. Але це ні до чого не привело. Захід сказав нам: «Добре, колеги, існують певні межі, яких ви можети досягти, але які вам не можна переступати». М’яко кажучи, це надмірно. Ми точно знаємо, що є добре для нас, а що погано. Ми діємо винятково за міжнародним правом. Це навіть не обговорюється. Решта – справа перемовин».

 

Наше інтерв’ю було ввічливим, навіть дружнім, ніби двоє людей щиро намагаються зрозуміти одне одного. Питання про те, чи порушила Московія міжнародне право у Криму було одним з кількох, на якому ми повністю застрягли, так ніби обговорювали дві різні реальності.

 

Загалом, московський дипломат був щиро спантеличеним, коли я сказала йому, що американці вірять, що в Путіна є генеральний план, який він хитро виконує. І тут я не могла з ним не погодитися. Мені здавалося, що Московія не так проштовхує якусь велику стратегію, як вона просто рефлексує на різні можливості, щоби, як казав Байков, «бути незалежним гравцем, підтримати свій образ великої держави, яка є стратегічно незалежною». 

 

Якщо дивитися на світ очима Московії, то ми побачимо, що план працює. Але це не той план, про який ми думали. Московія не зламала хребта міжнародному світовому порядку, а лише зрозуміла можливості, створені відступом Америки та новою ерою глобального «бардаку».

 

Переклад українською — Петро Козак

Другие материалы в этой категории: « K2_MORE_PREV Статті K2_MORE_NEX »

100 LATEST ARTICLES

AUTHORS & RESOURCES

Archive of articles